Острів Каміно

VII

Будинок дуже нагадував Ноелін магазин, адже був повний сільських меблів і пишно прикрашений. Провівши для Мерсер невеличку екскурсію першим поверхом, Ноель побігла на кухню перевірити щось у духовці. Майра, Лі та Мерсер вирушили з напоями на задню веранду, де хиткий вентилятор давав хоч якусь прохолоду. Вечір видався душний, і Ноель попередила, що вечерятимуть вони всередині будинку.

Утім, вечеря пішла не за планом: Брюс прибув один і повідомив, що їхній гість, пан Залінскі, страждає на мігрень і в нього саме трапився напад. Ренді передавав свої вибачення, але мусив відлежатися в темному готельному номері. Тільки-но Брюс добув собі напій і приєднався до них, як Майра взялася за пана Залінскі:

— Прошу повернути мені тридцять доларів,— заявила вона, і було неясно, чи вона жартує.— Я не читатиму його книгу навіть під дулом пістолета.

— Ти краще подумай,— відгукнувся Брюс.— Якщо моя маленька книгарня почне повертати гроші, ти будеш винна мені цілий статок.

— Отже, всі продала остаточні?— уточнила Мерсер.

— Ясна річ.

— Гаразд, якщо ти й надалі збираєшся змушувати нас купувати книжки, то хоча б запрошуй якихось пристойних авторів,— не вгамовувалася Майра.

Брюс посміхнувся й поглянув на Мерсер.

— Ця розмова в нас трапляється принаймні тричі на рік. Майра, королева бульварного чтива, терпіти не може більшість інших комерційних письменників.

— От і неправда!— відрізала Майра.— Я терпіти не можу книжки про шпигунів і все це військове лайно. Я не торкатимуся цієї книжки, і мені не треба, щоб вона захаращувала мій будинок. Я продам її тобі назад за двадцять баксів.

— Як же, Майро,— втрутилася Лі.— Ти ж завжди кажеш, що любиш безлад.

Тут на веранду вийшла Ноель із келихом вина. Вона турбувалася про Залінскі й запитала, чи не варто викликати до нього їхнього знайомого лікаря. Брюс відповів, що не треба, бо Залінскі— дужий хлопець і сам може про себе подбати.

— Він мені здався вельми нудним,— додав Брюс.

— А книга його як? — запитала Мерсер.

— Я читав по діагоналі. Забагато всіляких технічних деталей. Автор ніби хоче весь час показати, як добре розбирається в технологіях, ґаджетах і даркнеті. Я кілька разів відкладав книгу.

— А мене ви й розгорнути її не змусите,— відгукнулася Майра зі сміхом.— І, чесно кажучи, я не надто бажала з ним вечеряти.

Лі нахилилася вперед і поглянула на Мерсер:

— Бачите, люба, до цієї братії ніколи не можна повертатися спиною.

— Ну, якщо тепер перспектива вечері не так тебе лякає, ходім же їсти,— запропонувала Ноель.

У широкому проході десь між верандою й кухнею стояв прикрашений господинею темний круглий дерев’яний стіл напрочуд сучасного вигляду. Усе інше було старовинним: від приземкуватих крісел із м’якою оббивкою до прекрасних французьких столових приладів і великих глиняних тарілок. Тут усе теж виглядало так, ніби перекочувало в життя прямо зі сторінок якоїсь із її книг, і все було таке гарне, що його навіть не хотілося використовувати за призначенням.

Коли гості розсілися й наповнили келихи, Мерсер звернулася до Ноель:

— Я подумала, і, напевно, таки куплю той письмовий стіл.

— Він ваш. Мені довелося повісити на нього бирку «Продано», бо він дуже багато кому з покупців подобався.

— Це мене трохи розорить, але він просто мусить стати моїм.

— І ви вірите, що він допоможе вам подолати творчу кризу?— запитала Майра.— Якийсь старий французький стіл?

— А хто казав, що в мене творча криза?— своєю чергою поцікавилася Мерсер.

— А як ви називаєте той стан, коли не знаєте, про що писати?

— Ну, може, «тимчасова втрата натхнення»?

— Брюсе? Ти в нас експерт!

Брюс тримав велику салатницю, з якої Лі накладала собі порцію.