Острів Каміно
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-140-5
- Переводчик: Владимир Аполлинариевич Заяц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Острів Каміно». Краткое содержание книги:
— Жах.
— Їй було лише двадцять сім, і такого таланту я ніде не бачив. Десь за місяць після похорону я написав її матері й досить делікатно запитав, чи не залишила Талія якихось паперів... Ні слуху ні духу, і про роман ніхто нічого не чув. Сумнівів бути не може: вона дійсно його спалила, а потім наклеїла на себе руки.
— Як жахливо.
— Так, справжня трагедія.
— То у вас не було копії?
— О, ні. Талія зазвичай на кілька днів привозила сюди рукопис і давала мені його читати, а сама тим часом далі працювала. Вона була одержима страхом, що її шедевр хтось може вкрасти, тому пильно його охороняла. Бідолаха страждала на параною, боялася всього підряд. Зрештою вона перестала приймати ліки й стала чути голоси, і я нічого не міг зробити. Чесно кажучи, на той час я вже намагався її уникати.
Десь хвилину вони сиділи мовчки, потроху потягували шампанське й міркували про цю трагедію. Сонце вже зайшло, і на терасі було темно. Обоє поки не насмілювалися згадувати про вечерю, але Мерсер готова була відмовитися. Для одного дня вони й так провели достатньо часу разом.
— Це чудова історія,— вимовила вона.
— Яка саме? Про Діккенса, Фолкнера, Зельду чи Талію? Матеріалу тут чимало.
— І ви його даєте на мою волю?
Брюс усміхнувся й знизав плечима:
— Ваша справа, що з ним робити.
— Але історії про Діккенса й Фолкнера правдиві, так?
— Так. Але найкраща з трьох усе ж та, що про Гемінґвея й Зельду. Париж 1920-х років, «утрачене покоління», таке собі барвисте історичне тло. Вони, звісно, були знайомі. Скотт і Гемінґвей приятелювали, випивали разом, і взагалі там усі американці тусувалися разом. Гемінґвей завжди був мисливцем за спідницями — чотири рази був одружений — і мав певні розпусні нахили. В умілих руках ця історія могла б вийти такою сороміцькою, що навіть Майрі вона б сподобалась.
— Не сумніваюся.
— Ви не надто захоплені.
— Просто не впевнена щодо історичної белетристики. Історія це чи вигадка? Мені чомусь здається, що це якось нечесно — втручатися в життя реальних людей і змушувати їх робити те, чого вони насправді не робили. Звісно, вони вже померли, але чи це дає право письменникам белетризувати їхнє життя? А особисте — й поготів.
— Хай там як, але таке пишуть весь час — і воно дуже непогано продається.
— Мабуть, мені просто здається, що це не зовсім моє.
— А ви їх читаєте: Фолкнера, Гемінґвея, Фіцджеральда?
— Тільки коли мені це справді необхідно. Намагаюся уникати в літературі померлих білих чоловіків.
— Я теж;. Вважаю за краще читати авторів, з якими я знайомий у житті.
Брюс осушив свій келих і поставив його на столик між ними:
— Мені вже час. Приємно було з вами прогулятися.
— Дякую за шампанське,— відповіла Мерсер.— Я вас проводжу.
— Я знаю, де вихід,— сказав він і, проходячи позаду неї, зупинився й легенько поцілував її в маківку.— До зустрічі.
— На добраніч.
XI
Наступного ранку о восьмій Мерсер сиділа за столиком для сніданку, на якому стояв відкритий ноутбук, і видивлялася на океан, поринувши в роздуми, які не змогла б висловити, навіть якби хотіла. Аж раптом задзвонив її мобільник: телефонувала Ноель із Франції, де була вже друга дня. Привітавши Мерсер жвавим «Бонжур!», вона перепросила за те, що відриває її від творчого процесу, й пояснила, що має важливу новину, а пізніше вже не матиме змоги зателефонувати. Ноель повідомила, що завтра в її магазин прийде майстер на ім’я Джейк і що він міг би зустрітися там із Мерсер. Джейк був її улюбленим реставратором і маляром і регулярно заходив у її магазин. Цього разу він мав перемонтувати шафу-гардероб у підвальній майстерні, і це було чудовою нагодою обговорити з ним, як пофарбувати письмовий стіл. Магазин буде зачинений і замкнений, але Джейк має свій ключ... І так далі. Мерсер подякувала, і вони трохи поговорили про те, як у Ноель ідуть справи у Франції.
Одразу ж по тому, як вони попрощалися, Мерсер зателефонувала Елейн Шелбі, яка була у Вашингтоні. Минулого вечора Мерсер надіслала їй електронною поштою довге повідомлення, де докладно описала події того дня й свої бесіди з Брюсом, тому Елейн була цілком у курсі прогресу їхньої справи. А тепер Мерсер раптом випала нагода потрапити в обидва підвали за один день.
Опівдні вона зателефонувала Брюсу й повідомила, що приймає його пропозицію щодо тих двох книг і що наступного дня приїде в місто, щоб зустрітися з Джейком, а також зайде в книжковий магазин забрати чек. До того ж, додала вона, їй справді хочеться поглянути на той екземпляр «Ловця в житі».
— Чудово,— сказав Брюс.— Пообідаємо потім разом?
— Авжеж.
XII
Елейн та її команда прибули після настання темряви, коли зустрічатися було вже запізно. Наступного ранку о дев’ятій Мерсер пройшла пляжем до дощатого настилу, що вів до їхнього багатоквартирника. Елейн сиділа на сходах із чашкою кави, зануривши босі ноги в пісок. Як завжди міцно потиснувши руку Мерсер, вона промовила:
— Чудова робота.
— Поки рано це казати,— зазначила Мерсер.
Вони пройшли в будинок, де на них чекали два чоловіки — Ґрем і Рік,— потягуючи каву за кухонним столом, на якому стояв якийсь великий ящик. Як Мерсер невдовзі дізналася, він містив пристрої, що були невід’ємною частиною їхнього ремесла: мікрофони, жучки, радіопередавачі й такі крихітні камери, що незрозуміло було, як вони можуть щось знімати. Ґрем і Рік стали витягати різні пристрої й розповідати про переваги, недоліки й функціонал кожного з них.
Елейн навіть не поцікавилася, чи згодна Мерсер начепити на себе приховану камеру. Вочевидь, вважалося, що це само собою зрозуміло, і Мерсер це дещо роздратувало. Слухаючи пояснення Ґрема й Ріка, вона відчула, що її якось млоїть. Нарешті вона не витримала:
— А це законно — ну, знаєте, знімати когось без дозволу?
— Це не протизаконно,— невимушено посміхнулась Елен, ніби даючи зрозуміти, що турбуватися про таке — просто смішно.— Це те саме, що сфотографувати кого-небудь у громадському місці. Для цього не треба ні дозволів, ні повідомлень.
Рік, старший із двох, додав:
— Телефонну розмову можна записувати, лише повідомивши про це співрозмовника, але жодних законів про заборону відеоспостереження уряд не приймав.
— Відеоспостереження дозволено провадити будь-коли й будь-де, крім приватного житла,— уточнив Ґрем.— Погляньте лишень на всі ці камери спостереження на будинках і біля тротуарів і парковок. Для них не треба ніяких дозволів.
Тут утрутилася Елейн, яка явно була серед них головною й мала в організації вищий статус, ніж Ґрем і Рік:
— Мені подобається цей шарф із пряжкою. Давайте спробуємо.
Мерсер тричі склала барвистий візерунчастий шарф, на вигляд досить дорогий, і накинула його собі на шию. Рік простягнув їй кільце-пряжку — золоту застібку, оздоблену малесенькими стразами,— і вона пропустила крізь нього кінці шарфа. Рік підійшов до Мерсер і, нахилившись так близько, що їй стало не по собі, розглянув застібку й постукав по ній крихітною викруткою.
— Ми вставимо камеру прямо сюди, і вона буде практично невидимою,— сказав він.
— Наскільки ж вона маленька?— запитала Мерсер.
Ґрем підняв руку й продемонстрував затиснутий між великим і вказівним пальцями крихітний пристрій, менший за родзинку.
— І це камера?— не повірила вона.
— Причому з високою роздільною здатністю. Зараз побачите. Дайте-но мені пряжку.
Мерсер витягла її й віддала Рікові. Вони з Ґремом наділи однакові хірургічні збільшувальні окуляри й схилилися над пряжкою.
— А ви домовилися, де обідатимете?— запитала Елейн.
— Ні, Брюс про це не казав. Я зустрічаюся з Джейком у Ноеліному магазині об одинадцятій, а потім одразу ж зайду до Брюса. Потім ми маємо пообідати, але де — я не знаю. То як працює ця штука?