Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Особливо тяжкі бої були 11-12 лютого 1944 року, це ми відчули за кількістю поранених, їх доставляли тільки важкопораненими, всі, хто міг хоч трішки бути з товаришами у строю, тримати зброю, були там, — на вогневих позиціях. Пам’ятаю, як зараз, 12 лютого, увечері, доставили важкопораненого (помираючого) артилериста лейтенанта (башкир або татарин). Ось що він нам приблизно розповів: «Вранці німці великими колонами ринулись на наші позиції. Навкруги пекельний гуркіт від вибухів. Бої були жорстокі, німці несли великі втрати, але все лізли вперед і вперед, немовби кінця їм не було. Наші гармати гарячі, снаряди закінчуються, навколо гори німецьких трупів, а вони немов навіжені через трупи лізуть вперед. Ось і останній снаряд, німці тут, біля гармати йде рукопашний бій!». І так воювали всі наші солдати. Це і є стояти на смерть! Вічна їм слава!!

Увечері ж 12 лютого нам повідомили, що ми оточені німцями, живими залишилось небагато солдатів і офіцерів (близько 50 осіб). Відходити на іншу вулицю! Поранені, яких не встигли евакуювати і які мали змогу пересуватися, а, здавалось, і не могли, пішли з нами. Така була сила волі, велика мужність перебороти все, аби бути зі своїми разом у цю смертну годину, не залишатися на наругу німцям. Поранених, які не могли пересуватися, переносили в глибокий підвал і ховали там у нішах. Це робили наші помічники — сім’я місцевих жителів, які допомагали нам.

13 лютого (?) весь день група солдатів і офіцерів, яка залишилась живою у 500 окремому кулеметно-артилерійському батальйоні, геройськи відбивала [атаки] ворога, який до цього часу зайняв майже всю Шендерівку. Коли кільце навкруги нас стислось так тісно, бійці пішли в атаку з криком «Ура!» і відвоювали у ворога десятки, а може, й сотні метрів.

А навкруги гуркотіло, свистіло, горіло, всюди вогонь, дим, розвалювались муровані будинки, ніде сховатися. Добре пам’ятаю офіцера, який очолив нашу групу. Я не знаю його прізвища, він, очевидно, був із іншого батальйону або укріпленого району, не знаю. Але це був вольовий, витриманий командир, який не розгубився ні на хвилину. Його рішучі чіткі накази діяли на всіх позитивно. Бо, прямо кажучи, залишитися живим там, у тій ситуації, ніхто не думав. Уся наша зброя — автомат і пістолет. Німці буквально насідали! Згадую, коли опинилися на околиці Шендерівки, в яру виявилось багато коней, і німці били по них буквально прямою наводкою. Жахливе видовище! Відірвані голови, відірвані кінцівки, ріки крові і якесь особливе кінське іржання. Вони теж прощалися з життям! А літаки з чорною свастикою низько-низько. Захотілось перетворитися в непримітну грудочку, злитися з землею. Посеред цього «пекла» [я] отримала наказ «залишитися з пораненими». Був вечір, прикриваючись темрявою, наші вирішили спробувати вийти з оточення. Я залишилась одна! Добратися в розташування санчастини я вже не змогла — скрізь німці, і в цей час на допомогу мені прийшла жінка з дівчинкою-підлітком. Будинок їхній горів, а самі вони перебралися до укриття в овочевій ямі, яка була на схилі яру. Там ми і сховалися на ніч. Бій затих, тільки німецькі літаки всю ніч кружляли над селом. Ранком, тільки почало світати, я піднялася наверх, через солом’яний дах побачила, що увесь схил яру і де тільки бачить око — скрізь маса німецьких солдатів у брудно-зелених шинелях, скрізь машини, гармати, візки. Стрепенулося серце! Залишатися в формі радянського офіцера було неможливо. Дякувати, мені дали цивільний одяг. Пістолет, документи в чоботі. Зверху вже лунає німецька мова. Промінь світла висвітив нас. На вихід! Останньою виходжу я. Тут же група німецьких автоматників, напоготові в будь-яку секунду дати чергу. Не обшукували. Пішла, а сама думаю: зараз вистрілять у спину. А навкруги все охоплене полум’ям, німці кожен дім підпалювали факелом; чужа гучна гаркава мова. Німці казяться, ловлять птицю, розводять вогнища, зустрічні показують мені на полум’я, на охоплене вогнем село. Це справа їхніх рук! Який вандалізм! А мені потрібно до поранених. Важко пробираючись, заходжу в уцілілі ще маленькі хатки, які дощенту заповнені місцевими жителями. Тут плач, стогін, жінка б’ється в істериці: німці спалили двох її дітей. Було, на горе нам, і таке. За перегородкою чоловік розповідав комусь, що вночі до нього прийшли німці, спитали, чи є радянські солдати. Відповів: «Там 3 — у сараї». Розстріляли. Безперечно, це були солдати нашого 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. Коли я дісталась місця розташування нашої санчастини, від неї залишилось тільки попелище. Мене впізнала жінка, яка допомагала нам. І ось я в підвалі, де поранені. Нам необхідно було бути обачними: туди часто навідувались німці. Допомогу надавали потайки. Так зійшло 2-3 дні, потім появились наші бомбардувальники — як їх боялися німецькі солдати! Вдень німці палили награбоване майно, зайвий вантаж. 16 або 17 лютого була жахлива погода — заметіль, вітер, почасти дощ. Вночі поблизу Шендерівки сильна артилерійська канонада, переполох у німців. Ранком 17 лютого в Шендерівці були вже доблесні радянські воїни.