Після війни. Історія Європи від 1945 року

Побачивши терзання режиму, його критики стали сміливіші. Наступного дня після того, як Угорщина відкрила кордони, група східнонімецьких дисидентів у Східному Берліні заснувала Neues Forum («Новий форум»), а за декілька днів утворився ще один громадський рух — «Демократія зараз». Обидві групи вимагали демократичної «перебудови» НДР. У понеділок, 2 жовтня, у Лейпцигу десятитисячний натовп, розчарований небажанням режиму Гонекера реформуватися, вийшов на демонстрацію: то було найбільше публічне зібрання в Східній Німеччині після невдалого Берлінського повстання 1953 року. Сімдесятисемирічний Гонекер залишався незворушним. У вересні він оголосив, що тих східних німців, які намагались емігрувати, «шантажем, заманюваннями, обіцянками й погрозами змушували відмовитися від основних принципів та базових цінностей соціалізму». Його молодші однопартійці, які більше не могли закривати очі на масштаб виклику, що перед ними стояв, дедалі більше непокоїлися через те, що режим здавався безпорадним — застиглим на місці. 7 жовтня, з нагоди сорокової річниці заснування НДР, туди приїхав із виступом Михайло Горбачов. Він дав господарю, який слухав його з кам’яним обличчям, пам’ятну пораду: «Життя карає тих, хто зволікає». Марно: Гонекер заявив, що його все влаштовує, як є.

Підбадьорені візитом радянського лідера — не кажучи вже про події за кордоном, — демонстранти в Лейпцигу й інших містах почали проводити постійні публічні акції та «варти», вимагаючи змін. Кількість осіб, які взяли участь у понеділкових зборах у Лейпцигу, що тепер стали регулярною подією, зросла до 90 тисяч наступного тижня після промови Горбачова, а натовп скандував: «Ми — народ!» — та закликав «Горбі» їм допомогти. Ще через тиждень кількість учасників знову зросла; тоді Гонекер, який усе більше нервував, висунув пропозицію застосувати силу, щоб придушити будь-яке подальше виявлення опозиції.

Схоже, у головах критиків Гонекера всередині партії нарешті засіла думка про відкриту конфронтацію. 18 жовтня декілька його однопартійців, очолюваних Еґоном Кренцем, улаштували переворот і скинули старигана з посади, що поклало край його 18-річному правлінню[478]. Передусім Кренц полетів до Москви, підтримав (і попросив про підтримку) Горбачова та повернувся в Берлін, щоб готувати обережну східнонімецьку «перебудову». Але було надто пізно. На останню лейпцизьку демонстрацію вийшло близько 300 тисяч осіб, які вимагали змін; 4 листопада в Берліні зібралося пів мільйона східних німців з вимогами негайних реформ. Тим часом, у той самий день, Чехословаччина відкрила свій кордон; протягом наступних 48 годин через нього виїхало 30 тисяч осіб.