Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Тригером остаточного занепаду партії цілком очікувано стала чергова спроба «реформувати» економіку — або, у скромніших термінах, зменшити надмірний борг країни. У 1987 році ціни для споживачів підняли приблизно на 25%; у 1988 році — ще на 60%. Як і в 1970, 1976 та 1980 роках, різкий стрибок цін спровокував низку страйків, що завершилися масовим припиненням виробництва та переходом підприємств під контроль робітників навесні й улітку 1988 року. У минулому, коли в комуністичної влади не було ніяких важелів впливу на робочу силу, вона або полишала спроби підняти ціни, або вдавалася до насильства — або і те, і те. Цього разу вона пішла третім шляхом — звернулася по допомогу безпосередньо до лідерів робітників. У серпні 1988 року генерал Чеслав Кіщак, міністр внутрішніх справ, закликав Леха Валенсу — невизнаного лідера формально не визнаної організації, який не мав жодного офіційного статусу, — зустрітися з ним та провести переговори щодо того, як припинити робітничі протести в країні. Спершу Валенса схилявся до відмови, але зрештою погодився.
Валенсі нескладно було звернутися до страйкарів — моральний авторитет «Солідарності» після 1981 року тільки зріс. Але основні проблеми нікуди не зникли: рівень інфляції в країні тепер сягав 1000% на рік. Після того між «Солідарністю» й урядом протягом чотирьох місяців тривали безсистемні неофіційні контакти, які спричинили ще більше суспільних закликів до «реформи». Влада, безпомічно пливучи за течією, вагалася між діями й погрозами: змінювала міністрів, заперечувала будь-які плани щодо переговорів, обіцяла економічні зміни, погрожувала закрити судноверфі в Гданську. Віра суспільства в тодішню державу зникла.
18 грудня 1988 року — прикметно, хоч і випадково, — лише через тиждень після епохальної промови Горбачова в ООН, «Солідарність» сформувала у Варшаві «Комітет громадян», щоб спланувати повноцінні переговори з урядом. Ярузельський, у якого, здавалося, закінчилися варіанти дій, зрештою визнав очевидне та змусив Центральний комітет дещо неохоче погодитися на переговори. 6 лютого 1989 року комуністи офіційно визнали «Солідарність» стороною переговорів і відкрили «круглий стіл» перемовин з її представниками. Вони тривали до 5 квітня. Того самого дня (знову ж таки через тиждень після великих змін в СРСР, цього разу відкритих виборів до З’їзду народних депутатів) усі сторони погодилися на легалізацію незалежних профспілок, ухвалення далекосяжного економічного законодавства та, найголовніше, проведення нових виборів до законодавчого органу.
Із перспективи сьогодення здається, що результатом круглого столу стало погодження завершення епохи комунізму в Польщі, і щонайменше деяким його учасникам це було ясно вже тоді. Але ніхто не очікував, що розв’язка настане так швидко. Вибори, призначені на 4 червня, дозволяли справжній вибір безпрецедентного масштабу, але їхні правила були перекручені так, щоб забезпечити більшість комуністам: голосування за склад національного Сенату було справді відкритим, але на виборах до Сейму (Парламентської асамблеї) половина мандатів була закріплена за офіційними кандидатами (тобто комуністами). А через те, що вибори мали відбутися так скоро, уряд сподівався отримати переваги від неорганізованості й недосвідченості своїх опонентів.
Результати для всіх стали громом серед ясного неба. За підтримки спонтанно заснованої нової щоденної «Виборчої газети» (Gazeta Wyborcza) Адама Міхніка «Солідарність» отримала 99 зі 100 мандатів у Сенаті та всі мандати, за які їй було дозволено змагатися в Сеймі. Тим часом лише два кандидати-комуністи, які змагалися за «зарезервовані» мандати, вибороли 50% голосів, необхідних для перемоги. Зазнавши повної поразки та безпрецедентного публічного приниження, комуністичні лідери Польщі могли проігнорувати результати виборів, знову оголосити воєнний стан або ж визнати поразку та поступитися владою.
За таких умов вибір був очевидний: як Горбачов чітко дав зрозуміти Ярузельському в приватній телефонній розмові, результат виборів мав залишитися чинним. Першою думкою Ярузельського було домогтися компромісу, який би допоміг йому зберегти лице, і запросити «Солідарність» об’єднатися з ним у коаліційному уряді, але цю пропозицію відкинули. Замість цього, після кількох тижнів подальших переговорів та безуспішних спроб комуністів призначити свого прем’єр-міністра, партійне керівництво змирилося з неминучим, і 12 вересня 1989 року Тадеуша Мазовецького затвердили на посаді як першого некомуністичного прем’єр-міністра післявоєнної Польщі (хоча комуністи зберігали контроль над деякими ключовими міністерствами).