Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Упродовж весни і літа 1989 року в країні формувалися неформальні мережі та групи, які сподівалися скопіювати події в сусідніх країнах: після «Клубу миру імені Джона Леннона», який виник у грудні 1988 року, у травні 1989 року відбувся протест «Празьких матерів», а ще через місяць — демонстрації борців за довкілля в Братиславі. Жодна з цих крихітних бульок, які легко можна було луснути, не становила загрози для поліції або режиму. Але в серпні, саме тоді, коли Мазовецький завершував підготовку урядової програми у Варшаві та незадовго до того, як угорські кордони розчахнулися, вулиці чеської столиці наповнили демонстранти, які вкотре хотіли вшанувати пам’ять про придушення Празької весни.
Утім цього разу чеська поліція поводилася набагато стриманіше. Режим Якеша вирішив трохи пригальмувати, принаймні вдавши, що визнає зміну настрою в Москві, але водночас ніяк, по суті, не змінюючи свого урядування. Поза сумнівом, той самий розрахунок пояснює відсторонену реакцію влади на наступну велику публічну демонстрацію 28 жовтня з нагоди річниці заснування Чехословацької держави в 1918 році (яку з 1948 року офіційно ігнорували). Але комуністична верхівка і далі не відчувала значного публічного тиску: навіть оголошення від 15 листопада, що виїзні візи для поїздок на Захід буде скасовано, було не так поступкою на вимоги, як стратегічною імітацією змін в інших країнах.
Саме цей очевидний брак справжніх реформаторських намірів з боку партійних очільників та відсутність будь-якої ефективної зовнішньої опозиції (демонстрації не мали спільної мети, а лідери, здатні перетворити невдоволення на політичну програму, ще не з’явилися) підкріпили поширені підозри, що те, що сталося потім, було певною мірою штучним «заколотом» — спробою прихованих реформаторів в уряді та поліції штовхнути вмираючу партію в напрямку чеської перебудови.
Це було не так дивно, як може здаватися сьогодні. 17 листопада празька поліція офіційно надала дозвіл на студентську ходу, яка мала пройти центром міста, щоб ушанувати ще одну сумну дату — п’ятдесяту річницю вбивства нацистами чеського студента Яна Оплетала. Однак коли студенти-демонстранти почали вигукувати антикомуністичні гасла, поліція напала на них, розігнала натовп, а декого побила. А тоді сама поширила чутку, що (як повторення вбивства Оплетала) одного зі студентів вбили. Пізніше визнали, що це брехня; але тим часом, як і очікувалося, це збурило студентський гнів. Упродовж наступних сорока восьми годин десятки тисяч студентів повстали, захопили університети й великими натовпами посунули на вулиці на знак протесту. Проте тепер поліція лише спостерігала.
Якщо це і був чийсь план, то він точно обернувся проти його автора. Звичайно, події 17 листопада та їхні наслідки повалили неосталіністську верхівку Компартії — протягом тижня весь Президіум, очолюваний Якешем, подав у відставку. Але їхнім наступникам населення абсолютно не довіряло, та й у кожному разі швидкість розвитку подій вибила в них ґрунт з-під ніг. 19 листопада Вацлав Гавел, якого відправили під майже домашній арешт у сільській Північній Богемії, повернувся в столичний сумбур, де комуністи стрімко втрачали владу, але не було ще нікого, хто міг би взяти її у свої руки.
Улаштувавшись (цілком доречно) у празькому театрі, Гавел та його друзі з «Хартії–77» сформували Občanské Fórum (Громадянський форум), неформальну та гнучку мережу, яка за кілька днів перетворилася із дискусійного товариства на громадську ініціативу, а відповідно — на тіньовий уряд. Дискусії в Громадянському форумі частково рухали давні цілі її найвідоміших учасників, але здебільшого події на вулицях розвивалися з карколомною швидкістю. Перше, що зробив Форум, — це завимагав відставки тих, хто був відповідальний за вторгнення 1968 року та його наслідки.
25 листопада, наступного дня після того, як лідери партії масово подали у відставку, півмільйонний натовп зібрався на стадіоні Летна в Празі: не так задля того, щоб вимагати конкретних реформ, як щоб заявити про себе після двох десятиліть заляканого публічного мовчання — перед собою та перед іншими. Увечері того самого дня Гавела запросили на безпрецедентне інтерв’ю на чеському телебаченні. Наступного дня він звернувся до 250-тисячного натовпу на Вацлавській площі зі сцени, яку розділив із прем’єр-міністром, комуністом Ладиславом Адамцем, а також Александером Дубчеком.