Крига. Частини І–ІІ

— Де ви сходите, пане графе?

— В Іркутську.

— Це добре. Ви, графе, коли-небудь стрілялися?

— Жартуєте, — жахнулося. — Царським офіцерам за це суд і розжалування.

— Слушно. Але я би також присягнув, що ви, графе, його навмисно провокуєте.

— Я не бачив його раніше, ми зовсім не знайомі, — то навіщо б мені?..

— О, pour passer le temps.

— Ви ж не образилися на мої слова.

Конєшин розсміявся. Уперше почулося його сміх: звуки, трохи схожі на гикавку й кашель.

Доктор притиснув до уст носовичка, нахилив голову — щойно так він заспокоївся.

— Я знаю поляків, пане графе, — сказав він за мить. — Я мешкав у Вільні. Я знаю, мабуть, навіть ту книжку.

— Яку книжку?

— Ту, яку ви, графе, цитували. «Пізнай ворога свого», чи якось так. — Доктор склав носовичка й протер ним окуляри. — Як в анекдоті про єврея, котрий зачитувався антисемітською пресою. «Бо, пане, у нас пишуть тільки про злидні, бідність і переслідування, — а тут, коли я читаю, як це ми правимо світом, одразу теплішає на душі!» — Конєшин вищирив широкі, рівні зуби. — Я обожнюю оті польські пасквілі! Я майже ладний повірити, що ми, росіяни, дійсно осідлали й об’їздили демона Історії.

Відповідалося йому посмішкою.

— Тішуся, що розважив вас. Нас чекає тривала подорож, мусимо чимось заповнити нудьгу, як ви слушно зауважили.

— … про що, панове, на милість Божу, щоб я зрозумів, хтось мені пояснить жарт, чи серйозно він про поєдинок, а ви Польща — Росія, друзі—вороги, докторе — графе, хтось мені, хтось, але нічого з того потім писати, пояснити прошу…

Нахилилося до Веруса.

— Не хвилюйтеся, цього ніхто не розуміє.

— Своєрідні звичаї тубільців, — підтакнув доктор, — вони завжди додають колориту репортажам.

Довгий фламандець сіпнувся, ображений, мабуть, вважаючи, що з нього знущаються. Він підвівся з крісла, мить випростовувався, вагаючись, чи щось сказати, чи попрощатися, — але покинув і попрямував буслячим кроком у глиб салону.

Кивнулося Конєшину, щоб підсунувся ближче.

— Ви чули, докторе, що пані Блютфельд говорила про того американського інженера? Зізнаюся із соромом, що більшу частину її монологу я не слухав.

— Американського?..

— Він сидів отам.

— Aга! Його прізвище, здається, Драган. Невиразна постать, якщо хочете, графе, знати мою думку.

— О?

— Та жінка, з якою він подорожує… Він міг би бути її дідусем.

— Вони не одружені?

— On dit.

Перекинулося з доктором розуміючими поглядами.

— У подорожі, коли впродовж короткого проміжку часу ми обертаємося між людьми, яких потім більше ніколи не зустрінемо, то дозволяємо собі розкрити набагато більше правди про нас, ніж це мудро й порядно, — сказав доктор, також уже гасячи цигарку. — Є в цьому щось магічне, це магічний час.