Крига. Частини І–ІІ

— П е р е м о ж е н і? Ви нас перемогли? В якому ж то бою, не підкажете? В якій війні?

— … ну, ну, спокійно в потягу, де утрамбованої землі спокійної нема, за що така quarelle d’Allemand…

Закурилося. Прівєженський стукав люлькою об бильце крісла. Поклалося зручніше ногу на ногу, обсмикнулося кант ногавиці.

— Росія не перемагає, — сказалося лагідно й тихо, трохи голосніше за ритмічне стукотіння сталі. — Росія загарбує. Німеччина перемагає. Франція перемагає. Туреччина перемагає.

…Пан капітан ображений на своє командование, тож йому легко тепер виливати гіркоту — чи то не якийсь менший Бєзобразов стоїть за вашим переміщенням? — Але ви не зречетеся вітчизни. Чи хотіли б ви, щоб Росія була іншою? Тоді це не була б Росія. І в цьому полягає найбільше відступництво всіх революціонерів: вони заперечують Росію. Дозвольте, капітане, запитати вас…

Прівєженський насупився. Чекалося. Він зробив заохочувальний жест люлькою.

— Якби це було в вашій владі, якби ви мали таку божу владу, — сказалося, — чи наказали би ви ліквідувати в Росії самодержавие?

— Що значить: ліквідувати? А владу залишити — кому? Думі?

— Наприклад. У кожному разі, в руках представників системи, радикально відмінної від самодержавия. Ви б наказали? Але щиро. Ви вважаєте себе розтальником, правда ж?

Прівєженський прикусив мундштук холодної люльки. Поклавши голову на спинку крісла, він блукав поглядом по стелі й небі над заскленим дахом. Ще кілька секунд, і самé його мовчання дало чітку відповідь.

Тихо засміялося.

— Цікаво, наскільки оті народники й революціонери вірять у свої утопії. Повалять самодержавство — й що збудують замість нього? Та що б вони не вирішили, навіть запровадивши владу робітничих мас, урешті-решт і так народилася б у них якась форма самодержавия.

… Немає між нашими націями, пане капітане, жодної споріднености. Ми віримо в того самого Бога, але по-іншому ця віра уклалася в наших серцях. Для вас найважливішим є посмертне спокутування, загробне щастя заслонює вам усі минущі чесноти, — адже спасіння можливе тільки після того, як ви покинете цей світ. Він завжди буде для вас лихим, несправедливим, сповненим болю і кривд, котрі за життя годі виправити. Яку ж шляхетність духу ви наслідуєте — не ту, що уславлює дію, опір і вчинки, що змінюють зовнішній вигляд Землі, а пасивну аскезу, смиренне німотне терпіння неминучих страждань, милування Бога, попри усі страждання; життя вві сні про посмертне щастя. Найчорніший песимізм і фаталізм обволікають цю віру, мов жалобний флер живого трупа. Чи варто дивуватися, що ваші селяни, народні низи, справляють враження діткнутих спадковим різновидом апатії, вони з кров’ю успадковують тваринну безнадію і безвольність. Навіть коли вони тисячами вмирають від голоду, то вмирають без бунту, задивлені порожніми очима в небо. Такий образ відтворює ваше мистецтво, ваша література — нігілізм або апокаліпсис, — щоразу, коли я читаю Достоєвського, то мені хочеться упитися до смерти.