Нескінченне відлуння
- Автор: Смолич Ірина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Самвидав
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Нескінченне відлуння». Краткое содержание книги:
Того ж дня Симона знайомиться з молодим архітектором, між ними зав'язуються романтичні стосунки. На жаль, насолодитися ними вона не може повною мірою, оскільки привид з минулого не збирається давати їй спокій, постійно нагадуючи своєю присутністю про трагедію. То його тінь промайне в супермаркеті, де вона робить покупки. То людина в чорному пальті стоїть на тротуарі просто в кількох метрах. І це змушує Симону нервувати ще більше. Її подруга Діана намагається переконати дівчину, що це лише її уява. Проте, коли Симона дізнається про загибель третього друга, який був з ними в горах, вона розуміє, що скоро прийде і її черга.
— Спасибі! Бувай!
— Бувай!
Симона вийшла за двері та мало не розридалася, настільки потужні емоції її переповнювали. Все ж таки добре, що у неї є Діана і Мартін. Людина не має бути самотньою — самотність висушує душу. Робить з неї щось на кшталт мумії, притуплює почуття, роз'їдаючи їх мов іржа, відбирає надію. І в певну мить ти починаєш розуміти, що тобі байдужий не лише навколишній світ, але й ти сама собі як особистість. Кінець руху, серце назавжди вмерзає у кригу. Ти за звичкою щось робиш, дихаєш, говориш, проте в цьому немає ніякого сенсу. Ти летиш у безодню, а крику твого не чутно. У порожньому просторі не існує звуків. Відлуння тільки здається порятунком. Воно — омана. Тепер це Симона знала напевно. Ілюзій більше не залишилося.
Вона спробувала себе опанувати — не варто Мартіну показувати свої сльози. Навіть якщо це сльози щастя, а всередині тебе грає музика. Вона обов'язково розповість йому про свої почуття, просто зараз не час і не місце. Це все потім — її чекають невідкладні справи.
Повернувшись додому, Симона взялася збирати у великий наплічник речі, які могли знадобитися у майбутній подорожі. Попри чудову погоду, вона вирішила, що їй не завадять теплий светр, непромокальна куртка, такі ж непромокальні черевики, дві пари вовняних шкарпеток та в'язана шапочка. Усе це швидко зникло в бездонних надрах улюбленого наплічника — Симона відкопала його на антресолі в передпокої. Колись дуже давно він супроводжував її в усіх походах, вміщуючи все, що потрібно, і маючи дуже зручні лямки. Крім теплих речей, туди ж вона поклала кілька футболок, дві пари змінної білизни, гребінець, захисний крем від сонця, вологі серветки, рідке мило в економній упаковці, нитки з голкою, дві п'єзозапальнички, коробка спеціальних вологозахищених і вітростійких сірників, мисливський ніж, ліхтарик, прогумовані рукавички, моток міцного мотузка, набір першої допомоги й деякі дрібнички. Після нетривалих роздумів, Симона запхнула в наплічник щоденник Алека, який відібрала у Нікі перед тим, як його заарештувала поліція. Вона не знала, навіщо бере щоденник з собою. Можливо, їй хотілося вшанувати пам'ять свого друга, принісши на місце його загибелі дорогу йому річ.
Коли Симона закінчила приготування, вона зварила на кухні каву, повернулася до кімнати та з чашкою гарячого напою сіла у крісло. Зараз в її квартирі панував повний порядок, все сміття було прибрано і житло мало звичайний вигляд. Проте перші дні після події вона вважала за краще ночувати у Мартіна. Він не заперечував. Більш того, чоловік благав її переїхати до нього, але Симона вагалася, уникаючи прямої відповіді. Вона так давно жила сама, що будь-які зобов'язання, навіть приємні, викликали у неї паніку. А якщо їм буде погано разом? Якщо вона почне дратувати його своїми звичками: посудом у раковині, роботою допізна, ескізами по всій оселі, особливо напередодні важливої здачі? Можливо, невелика подорож у гори допоможе їй зрозуміти, наскільки вона готова довіритися іншій людині. Тільки не треба її квапити. Нехай пройде час. Час її зцілить.
У двері подзвонили. Симона легко випурхнула з крісла і, пройшовши до передпокою, клацнула замком. На порозі стояв Мартін, в руках він тримав пакети з цілою купою казанків, сковорідок, іншим різним посудом і ще бозна-чим.
— Що це таке? — Симона зробила крок назад, впускаючи чоловіка у квартиру й одночасно роздивляючись куплені ним речі. — Навіщо ти стільки набрав? Ми йдемо в гори лише на декілька днів.
— Нічого, згодиться, — Мартін опустив пакети на підлогу і розім'яв затерплі пальці. — Краще взяти щось зайве, ніж потім кусати собі лікті.
Симона весело розреготалася.
— Відразу помітно, що ти ніколи в житті не ходив у похід. Кожен зайвий кілограм — це додаткове навантаження і швидка втома. Так що, доведеться залишити цій скарб вдома.
— І казанок? — Мартін дістав з пакета новенький алюмінієвий казанок і ображено протягнув його дівчині. — Подивися, який він легкий. Його обов'язково слід узяти.
— Гаразд, казанок візьмемо, — погодилася Симона. — Він дійсно легкий і дуже об'ємний. У ньому буде зручно кип'ятити воду для чаю.
— А сокирка? Без неї ніяк не можна!
— Ти мене вбиваєш, — видихнула Симона й обхопила руками шию Мартіна. — Краще скажи, ти купив намет?
— Та купив, купив, — відповів Мартін і, підхопивши Симону на руки, закрутив її на місці. — Причому, саме такий, як ти сказала.
— Двошаровий?
— Двошаровий!
— Водостійкістю на три тисячі міліметрів?
— Саме так!
— Фірми «Alexika»?
— Яка ж ти зануда! — Мартін почав цілувати Симону в шию, щоки, губи, тільки щоб вона більше не розпитувала його про цей клятий намет.