Нескінченне відлуння

— Не треба, побережи сили. Зі мною все гаразд.

— Добре, тоді чекатимемо рятувальників!

Останні слова Мартіна трохи заспокоїли Симону. Вона лягла на спину та заплющила очі, вирішивши, що ніякої шкоди від цього не буде. Просто їй потрібен відпочинок — надто багато всього довелося пережити за сьогоднішній день. Щоправда, «просто відпочинок» швидко перетворився на дещо серйозніше: вона поринула у глибокий сон. Їй навіть наснилися гори, вкриті блискучим снігом, і спуск крутим схилом на сноуборді з приголомшливою швидкістю. Це було схоже на диво! Коли Симона розплющила очі, на сході займалася зоря, окреслюючи небокрай в ніжно-рожевий колір, а природа оживала, ніби після зимової сплячки. І ця природна чистота захопила її цілком — дівчина відчувала єднання зі світом, яке, здавалося, вона втратила назавжди. Вона народжувалася разом з ним, відрощувала крила, щоб однієї прекрасної миті розпустити їх і злетіти високо в небо. Туди, де ширяють птахи. Вона поверталася до життя. Ця думка надихала її, наповнювала теплом, як бувало в дитинстві, коли залізаєш під батьківську ковдру та спиш там до самого ранку. Найкращі спогади у світі! Немає болю, немає страху, ніщо не бентежить душу. Ти спокійна, ти знаєш — час на твоєму боці. Йдуть образи, тривоги, а в голові більше не чутно відлуння з минулого. На тебе чекає майбутнє, щасливе й дивовижне. Ти вільна...