Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Куровський з Шампанем переглядаються.
— А зі мною стілець піднімеш? — питає Шампань.
— Можу, тільки двома руками, — підскочив і підняв, хоч важкенько було. Поставив, дивлюся.
— А чим ти, Мокію, у себе в селі займався? — питає Куровський. Я, поки Шампаня піднімав, прочитав, що есер пише. Все, що я сказав, записав.
— Там чим Хліб ростив, рибу ловив, худобу пас, на заробітки ходив. Все робив, — киваю.
— Руки покажи.
— Кого? — дивуюся я.
— Руки, — Куровський вимагає. Я дивлюся на них, потім на руки свої. Здивований дуже. Потім показую їм.
— Ближче.
Показую ближче. Роздивляються. Кивають, наче задоволені. А як же не задоволені, коли руки у мене таки робочі. Я ж і за плугом ходжу, і кошу, і сіно вантажу, і дрова рубаю в себе на хуторі. А ще зола в’їлася, і ніготь на одному пальці збив. Бо в робочої людини руки завжди побиті.
— Ти б помив руки.
— Не вимиєш їх, бо в’їлася в них земелька, — киваю я.
— А скільки тобі років?
— Сорок, — брешу, звісно, але вірять.
— Родина в тебе є?
— Немає.
— Наче вже й пора одружитися?
— Пора, коли гроші є чи земля. А бідному спробуй-но. Та мені й так непогано, — кажу і посміхаюся.
— Як, так? — перепитує Куровський, наче не розуміє.
— А так, що гречка в наших краях не переводиться ані влітку, ані взимку, — хвалюся я і підморгую.
Здивувався Куровський, дивиться на Шампаня. Той узявся пояснювати.
— По-мужицьки «стрибнути в гречку» — це значить у блуд піти.
— А! То стрибаєш? — посміхається Куровський.
— Стрибаю. Слабка людина, тягне її тіло на гріх, — удавано зітхаю я, а сам аж муркочу від задоволення, наче згадую щось приємне.
— Добре, може, і підійдеш ти нам Сходи-но до лікаря.
— Та навіщо лікар, я — здоровий як бик! — хвалюся.
— До лікаря! Відведи його і запрошуй наступного, — наказує Куровський Шампаню.
— Красно дякую. Візьміть мене, не пожалкуєте! Я до роботи меткий! — аж кричу я від щастя.
Шампань вивів мене до коридора, ним в окрему кімнату, а там лікар сидить у фотелі, а поруч із ним медсестра з нотатником Дивляться на мене.
— Подивіться цього, — киває на мене Шампань.
— Добре, — каже лікар. — Кажи, як тебе звати, і роздягайся.
— Мокій Галібарда, селянин з...
— Достатньо! Чого став? Роздягайся!
Я аж почервонів.
— Тут?
— Тут! Швидше давай!
— Так той, ось же, — киваю у бік медсестри, яка й не думає відвертатися.
— Ти роботу хочеш чи ні? — питає лікар.
— Хочу, — киваю і давай роздягатися. Все зняв, окрім спіднього, стою.
— Все знімай! — каже лікар.
— Все? — я розчервонівся, наче помідор у серпні.
— Все! Швидше давай!
— Ну, як скажете, — зняв я і спіднє. Стою, рукою прикриваю причинне місце.
— Струнко! — несподівано як гаркне лікар. І тут я себе видав. Воно ж недарма в армії служив, так у голову вбили, що скільки років пройшло, а почув і автоматично витягнувся, руки по швах, спина рівно, п’ятки разом — носаки нарізно. Тут вже справді розчервонівся, що ось так просто викрив себе. Бо звідки у селянина армійські навички? Коли чую, сміх за спиною, жіночий.
— Що це за солдатик такий? — питає з коридору якась жінка. Я її не бачу, навіть не думаю повернутися, просто став, наче скам’янів. І хоч не бачу, а знаю, хто то каже. Згадую фотографію, яку генерал Суботін показував.
— Ізабелло, зачиніть двері, будь ласка, не заважайте. — лікар підхопився, посміхається, очі палають, був би хвіст, так розпушив би.
Чую, зачинилися двері. Стою і чомусь весь потом вкрився.
— Чого це ви спітніли? — питає мене лікар.
— Та спека ж, і хвилююся я. Багато разів наймався, але щоб ось так перевіряли, ще жодного разу не було. — кажу я і стою вже не як солдат, а як звичайний мужик Здається, лікар помилки моєї не помітив, медсестра теж. Подивиться на мене і все щось пише, подивиться і пише. Що там писати? — Руки розстав і пострибай. — каже лікар.
Я пострибав.
— Якісь скарги на здоров’я маєш?
— Ні, здоровий я, не хвилюйтеся. Можна одягнутися?
— А що тобі, холодно?
— Та ну ви що! Просто не звик я без спіднього.
— Почекай ще. — Лікар підвівся, підійшов до мене, одягнув на руку рукавичку якусь і як потягнеться.
— Ви що робите! — я його наче й не сильно штовхнув, а він аж до стінки відлетів.
— Ти чого? — роздратувався лікар.
— А ви чого?
— Спокійно! Що ти як кінь буцаєшся! Це медичний огляд! Зараз напишу, що божевільний, і роботи не отримаєш! — каже лікар ображено, за груди тримається. Мабуть, таки добряче я йому ввалив.
— Ні! Вибачте! Я не божевільний! У нас нікого в роду божевільних не було! Чесне слово! Оглядайте, пане лікарю, як треба. Дуже вже мені ця робота потрібна.
Лікар підійшов і взяв мене рукою за одне місце. Те саме.
— Покахикай убік, — каже мені. Я кахикаю, а він смикає. Потім повернувся за стіл, щось шепнув медсестрі, вона пише. Що ж вона там пише? Аж дивно мені. — Ну, наче здоровий, — лікар чомусь зітхає. — Ходімо. Не одягайся!
— Що, голяка? — дивуюся я. Та що ж ці бунтівники кляті задумали таке?
— Голяка, — киває лікар. Виходить до коридора, поруч іще двері, шанобливо стукає до них і каже лагіднесеньким голосом: — Ізабелло, до вас можна?
— Заходьте, — я впізнаю голос.
Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.
— Можете йти, — каже вона лікарю.
— Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! — починає лікар.
— Не заважайте мені працювати, — строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.
— Ізабелло, ви краєте мені серце, — чується вже з коридора, і грюкають двері.
Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.
— А ти, я бачу, гарячий жеребчик, — каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. — Може, приляжеш?
— В мене грошей немає, одразу кажу, — хриплю я. — Я заробляти прийшов, а не витрачати.
— Я теж, — посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. — І чого ти ото прикриваєш руками?
— Щоб не було біди.
— Яка від цього може бути біда?
— А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а паночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.