Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Все знімай! — каже лікар.

— Все? — я розчервонівся, наче помідор у серпні.

— Все! Швидше давай!

— Ну, як скажете, — зняв я і спіднє. Стою, рукою прикриваю причинне місце.

— Струнко! — несподівано як гаркне лікар. І тут я себе видав. Воно ж недарма в армії служив, так у голову вбили, що скільки років пройшло, а почув і автоматично витягнувся, руки по швах, спина рівно, п’ятки разом — носаки нарізно. Тут вже справді розчервонівся, що ось так просто викрив себе. Бо звідки у селянина армійські навички? Коли чую, сміх за спиною, жіночий.

— Що це за солдатик такий? — питає з коридору якась жінка. Я її не бачу, навіть не думаю повернутися, просто став, наче скам’янів. І хоч не бачу, а знаю, хто то каже. Згадую фотографію, яку генерал Суботін показував.

— Ізабелло, зачиніть двері, будь ласка, не заважайте. — лікар підхопився, посміхається, очі палають, був би хвіст, так розпушив би.

Чую, зачинилися двері. Стою і чомусь весь потом вкрився.

— Чого це ви спітніли? — питає мене лікар.

— Та спека ж, і хвилююся я. Багато разів наймався, але щоб ось так перевіряли, ще жодного разу не було. — кажу я і стою вже не як солдат, а як звичайний мужик Здається, лікар помилки моєї не помітив, медсестра теж. Подивиться на мене і все щось пише, подивиться і пише. Що там писати? — Руки розстав і пострибай. — каже лікар.

Я пострибав.

— Якісь скарги на здоров’я маєш?

— Ні, здоровий я, не хвилюйтеся. Можна одягнутися?

— А що тобі, холодно?

— Та ну ви що! Просто не звик я без спіднього.

— Почекай ще. — Лікар підвівся, підійшов до мене, одягнув на руку рукавичку якусь і як потягнеться.

— Ви що робите! — я його наче й не сильно штовхнув, а він аж до стінки відлетів.

— Ти чого? — роздратувався лікар.

— А ви чого?

— Спокійно! Що ти як кінь буцаєшся! Це медичний огляд! Зараз напишу, що божевільний, і роботи не отримаєш! — каже лікар ображено, за груди тримається. Мабуть, таки добряче я йому ввалив.

— Ні! Вибачте! Я не божевільний! У нас нікого в роду божевільних не було! Чесне слово! Оглядайте, пане лікарю, як треба. Дуже вже мені ця робота потрібна.

Лікар підійшов і взяв мене рукою за одне місце. Те саме.

— Покахикай убік, — каже мені. Я кахикаю, а він смикає. Потім повернувся за стіл, щось шепнув медсестрі, вона пише. Що ж вона там пише? Аж дивно мені. — Ну, наче здоровий, — лікар чомусь зітхає. — Ходімо. Не одягайся!

— Що, голяка? — дивуюся я. Та що ж ці бунтівники кляті задумали таке?

— Голяка, — киває лікар. Виходить до коридора, поруч іще двері, шанобливо стукає до них і каже лагіднесеньким голосом: — Ізабелло, до вас можна?

— Заходьте, — я впізнаю голос.

Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.

— Можете йти, — каже вона лікарю.

— Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! — починає лікар.

— Не заважайте мені працювати, — строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.

— Ізабелло, ви краєте мені серце, — чується вже з коридора, і грюкають двері.

Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.

— А ти, я бачу, гарячий жеребчик, — каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. — Може, приляжеш?

— В мене грошей немає, одразу кажу, — хриплю я. — Я заробляти прийшов, а не витрачати.

— Я теж, — посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. — І чого ти ото прикриваєш руками?

— Щоб не було біди.

— Яка від цього може бути біда?

— А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а паночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.