Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— І тут працюємо, але поки нічого. Ось фотографії. Це — Шампань, це — Куровський. Є ще там лікар, але він не з ними.

— А що це за жінка? — вказую на красуню чорняву, яку одразу примітив і очей не відірву.

— Це Ізабелла Велліні, італійська громадянка.

— Теж есерка?

— Ні, вони її для чогось найняли. Примітна жіночка? — генерал посміхається і трохи аж крекче; бачу, не одного мене ця фотографія схвилювала.

— Хто вона?

— Артистка цирку, кокетка Коньяку не бажаєте? — бачу, що розслабився трохи генерал, мабуть, повірив у мене. Дарма він так, зарано. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Небагацько, — погоджуюся я.

Я дві чарки випив і пішов спати, а генерал наклюкався, вранці опухлий був. Коли виходили ми з вагона, то підполковник Штейнер ледь поглядом мене не спалив! Дратувався, мабуть, що зі мною, а не з ним генерал випивав. Це ж для таких дуполизів дуже важливо, щоб із керівництвом чарку перехилити, а тут якийсь мужик випередив.

З вокзалу генерал поїхав у порт, а я одразу пішов на базар, назбирав одягу і заселився в дешевенький готель. Там винайняв кімнату, перевдягнувся, потім нашкрябав з пічки золи. Голіруч шкрябав і довго у золі копирсався, щоб уїлася в шкіру. Далі узяв кусок цегли, який на вулиці підібрав, і чиркнув себе по щоці. Аж кров пішла. Так, наче кулаком хтось засвітив. Ото і пішов. Штани на мені рвані, брудні, черевики їсти просять, морда наче побита Підозріла особа, що тут скажеш.

Пішов я за потрібною адресою, де була антрепризова контора Жака Шампаня, з подряпаною вивіскою та розхитаними дверима, перед якими стояла ціла черга чоловіків та жінок. Дуже різних, але за одягом видно, що опинилися вони тут не від хорошого життя.

— Доброго дня, а це тут за об’явою людей наймають за хорошу платню? — питаю і роблю обличчя нещасне.

— В чергу ставай! — гиркають на мене і дивляться невдоволено. Бо ж я їм суперник. Став у чергу, слухаю, що люди балакають. Кажуть, що обіцяють тут платити добре, але відбір дуже строгий. Ледь не одного з тисячі обирають і як саме — незрозуміло. Більшості відмовляють після співбесіди, іншим після лікаря.

Ото стою в черзі, картуз на чоло насунув, бо ж Одеса, не хочу я, щоб мене впізнали. Дивлюся, а онде Шампань із візка якогось вискочив, та швидко так, наче йому під сраку носаком дали. Судячи зі сліду на штанях, таки точно дали. Дві морди в тарантасі, з зухвалими поглядами. Бачив таких — кримінальники. Поїхали собі, а Шампань до дверей побіг. Його перестрівають люди, щось кажуть, а він уваги не звертає, переляканий. Всередину забіг і двері за собою зачинив на засув. Черга хвилюється, чи не припинили відбір, а я відійшов трохи і став біля вікна, яке відкрите було, бо ж спека в Одесі.

— Заплатити їм треба! — це, здається, голос Шампаня.

— Ні, — чоловік якийсь відповідає.

— Ви не знаєте, що це за люди! Це ж самого Бенціона Кріка бандити!

— А мені начхати! Я ніколи кримінальникам не платив і платити не буду!

— Вони не дадуть нам працювати!

— Нам залишилося одного відібрати. Сьогодні закінчимо і все!

— Вони вас усе одно знайдуть! І мене!

— Припинити паніку! Продовжити відбір! — командує чоловік. Його у вікні не видно, бо штори, але думаю, що це той есер Куровський, якого з ЦК прислали.

Так, думаю, одне місце залишилося, а така ж черга, що не пропхатися! І що робити? З досвіду свого знаю, що іноді треба робити щось різке та несподіване, якийсь хід конем, щоб переламати ситуацію. Ото і я зробив хід: вікно відчинив і заліз у кімнату. А там Шампань і Куровський. Перший злякався, мабуть, за бандита узяв, а другий револьвер вихопив. Я ж перед ними на коліна став, руку на серце поклав.

— Візьміть мене на роботу! Будь ласка! Дуже треба! Благаю!

Коли зрозуміли вони, що не бандит я, а найматися прийшов, то з полегшенням зітхнули.

— На вулицю іди! В чергу ставай! — крикнув на мене Шампань.

— Візьміть! Я все робитиму! Я сильний! Ось! — схопив стілець за ніжку і підняв одною рукою, хоч стілець важкий, дубовий. — Візьміть! — стілець поставив, став на руки і пройшов. — Все вмію, а чого не вмію, того навчуся! — кричу догори ногами. — Візьміть, не знайти вам кращого робітника! — знову на ноги став, дивлюся на них.

— В чергу! — репетує Шампань, але я бачу, що не він тут головний, то на Куровського дивлюся. Бачу, в кімнаті камін стоїть, а біля нього кочерга. Схопив її і скрутив у вузол. А потім розкрутив.

— Візьмете?

Дивиться на мене Куровський і посміхається, сів за стіл, револьвер сховав, узявся за перо.

— Як тебе звати? — питає мене російською, я відповідаю так само, тільки вдаю, що не вмію російською балакати, то по-нашому, по-мужицьки домішую багато.

— Мокій Галібарда, селянин з Олександрійського повіту Херсонської губернії.

— І що ти робиш в Одесі, Мокію?

— Приїхав закупитися, а тепер заробити дуже хочу. Візьміть мене!

— Що у тебе з обличчям?

Тру я подряпину на щоці, кривлюся, наче з жабою цілуюся.

— Не будеш відповідати — підеш геть! — кричить Шампань.

— Закрий рота! — гримає на нього Куровський. — І що ж сталося, що плани так швидко змінилися?

— Обшустали мене! Як православного! Я ж у дядька Трохима грошей узяв, щоб косарку англійську купити! А мене обдурили! Ось ще були гроші, а ось уже немає! Лежу в небо дивлюся! Гади, запропонували в карти пограти. Раз-два, і все я програв! Тільки ж я бачив, що махлювали вони, на гарячому спіймав, кажу, щоб гроші повернули. А тут прибігло двоє, один з револьвером Наставили на мене, по морді дали. Нічого і зрозуміти не встиг! Поки очуняв трохи, їх вже і слід загув! Тепер мені треба гроші заробити! Я у порт потикався, але там докери чужих не беруть! Куди мені ще бігти! Оце про вас почув і прийшов! — кажу у відчаї, аж сльозу пустив, голос тремтить. — Як мені дядьку Трохиму в очі дивитися, коли і без грошей, і без косарки повернуся? Він же мені за батька! Ростив мене, дурня! Ні! — кручу головою, зуби зчепив, аж хрускотять.