Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Знову стовбичу перед дзеркалом: обличчя виснажене й постаріле. Ніколи себе не запитував: може, я придурок і моє народження було наперед придуркуватим?

Зранку, збираючись на лекцію, мимоволі прислухаюся до виступу по радіо головного лікаря України. Він заявляє, що українцям катастрофічно бракує йоду, що вони мало їдять морської риби. Замислившись над цим, я жахаюся. Не пригадую, коли в останнє вживав продукти з риби! На роботу йду пригніченим. Я зовсім не дбаю про своє харчування. Перебуваючи на парі і дивлячись на студентів, як вони стурбовано й тихо записують за мною у свої конспекти інформацію, ніяк не можу позбутися ідеї необхідності риби в моєму харчуванні; це настільки відволікає мене від теми лекції, що я кілька разів збиваюся і прошу аудиторію нагадати мені, про що нещодавно йшла мова; студенти здивовано переглядаюся й нагадують мені обірвану думку; замислююся, силкуюся її продовжити, але через уявлення рибних філе, консервів і мороженого минтаю, ніяк не можу продовжити лекцію. Риба — щодня. Непогане гасло. Але мій щоденний голод — не гірша констатація.

Я прекрасно повечеряв: варена картопля в мундирах, салат із моркви по-корейськи, оселедець із овочевою приправою, трішки гоструватий для мого неспокійного шлунку, пляшка пива, а на завершення — розкішна, пахуча цигарка у м’якому кріслі. І тиша: така, як у лісі, але, на жаль, без густих і п’янких запахів дерев, кущів, землі, без пташиних голосів і без отієї тривоги, коли відливаєш під дубом і дивишся навколо, чи ніякий вошивий грибник не стежить за тобою.

Все це мало було не знівечене телефонним дзвінком. Я взяв слухавку і почув стурбований голос Олі — з Брюсселю! Моїм тілом пройшов мороз, я ніколи б не подумав, що вона зателефонує. Оля розпитує як у мене справи, що роблю, чи згадую її. Голос мій набуває неприродної глухоти, що я й сам починаю трохи соромитися за нього. Все це через те, що почуваюся винним перед Олею. Як би там не казали, але відмовлятися від любові, знищувати її — дуже важко і це не менш жертовне заняття, як і боротися за любов, оберігати як найбільшу цінність. За хвилину-другу розмови в мені розгулялася буря, я знову до болю відчув, наскільки мені дорога Оля. Я знову подумки почав жалкувати, що порвав із нею, і мимоволі виникла думка усе повернути, реставрувати, відновити з руїн, ніби Старе місто у Варшаві.