Вогнем i мечем. Том другий

На цих виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої. Якби було обрано королевича Карла, тобто гору взяла військова партія, князя було б призначено головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої, і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть стала б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і був неабияким ратником, слушно вважався прихильником політики канцлера Оссолінського, тобто політики перемов із козаками і значних їм поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки і намагалися привернути на свій бік чим-більше прихильників, а позаяк сили обох партій були рівними, результатів виборів ніхто передбачити не міг. Прихильники канцлера побоювалися, щоб Вишневецький завдяки дедалі гучнішій славі й симпатії, яку він мав у рицарства і шляхти, не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих самих причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він і поквапився у Варшаву, впевнений уже, що Замостя зможе довго утримувати натиск об'єднаних сил Хмельницького і кримського хана. Львів, найімовірніше, можна було вважати врятованим, бо Хмельницькому ні до чого було гаяти час на здобуття цього міста, коли попереду його чекало Замостя — справжня твердиня, що заступала йому шлях до серця Речі Посполитої.

Ці думки зміцнювали наміри князя й наповнювали бадьорістю його душу, зболілу за долю краю, що витерпів стільки страшних бід. Тепер він був упевнений, що хоч навіть і Казимира оберуть королем, — війни не уникнути, і страшний заколот мусить потонути в морі крові. Князь сподівався, що Річ Посполита ще раз виставить сильну армію, — починати перемови можна було тільки за підтримки могутньої військової сили.

Заколисаний цими думками, їхав князь під прикриттям кількох хоругов, маючи при собі Заглобу й пана Володийовського, перший із яких присягав усім, що доможеться обрання королевича Карла, бо уміє говорити зі шляхетською братією і знає, як від неї домогтися, чого треба, другий же командував княжим ескортом.

У Сенниці, неподалік від Мінська, на князя чекала мила, хоч і несподівана зустріч: він спіткав княгиню Гризельду, котра для безпеки із Брест-Литовська їхала до Варшави, слушно гадаючи, що й князь туди прибуде. Вони сердечно привіталися після довгої розлуки. Княгиня, хоч і тверда була духом, кинулася з таким плачем в обійми чоловіка, що не могла заспокоїтися кілька годин поспіль. Ох! Як часто траплялися такі хвилини, коли вона вже не сподівалася його побачити, — і ось, дякувати Богові, він повернувся, славніший, ніж будь-коли, оточений такою величчю, якої ніхто ще в його роду не знав, найбільший із полководців, єдина надія Речі Посполитої.