Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Княгиня, щохвилини відриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його обличчя, то на високе чоло, яке труди і турботи поорали глибокими зморшками, то на почервонілі від безсонних ночей очі, і знов заливалася сльозами, і всі фрейліни вторували їй, розчулені до глибини сердець. Однак, поволі заспокоївшись, князівське подружжя пішло у просторий будинок тамтешнього парафіяльного священика, і там почалися розпитування про друзів, придворних і рицарів, котрих вони любили як членів родини і з котрими були пов’язані спогади про Лубни.
Найперше князь поквапився заспокоїти княгиню, стурбовану долею пана Скшетуського, пояснивши, що той тільки тому лишився в Замості, що потерпає від страждань, посланих йому Богом, і не хоче поринати у столичний гамір, воліючи лікувати душевні рани суворою військовою службою і працею. Потім князь відрекомендував княгині пана Заглобу і про подвиги його розповів.
— Ось справді vir incomparabilis[20], — сказав він, — котрий не лише Курцевичівну із Богунових лап вирвав, а й провів її крізь самісіньку гущу козацького й татарського війська, а потім укупі з нами під Старокостянтиновом бився і здобув велику славу.
Слухаючи цю розповідь, княгиня не шкодувала похвал для пана Заглоби, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, ще ліпшу обіцяючи в майбутньому нагороду, а vir incomparabilis уклонявся зі скромністю справжнього героя, а то знову починав пишатися і на фрейлін поглядати, бо хоч він і старий був і багато для себе не чекав від жіночої статі, але йому приємно було, що дами стільки лестивого почують про його подвиги і мужність. Проте у цій радісній зустрічі не бракувало й смутку: опріч розповідей про важкі для вітчизни часи, багато разів на запитання княгині про різних знайомих рицарів князь відповідав: «Убитий… убитий… пропав безвісти», — і панни при цьому плакали, бо не одне серед убитих називалося дороге серцю ім’я.
Так радість мішалася зі смутком, сльози з усмішками. Але найзажуреніший був малий пан Володийовський. Марно він роззирався навсібіч і трудив очі — княжни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у нелегкому воєнному житті, у постійних битвах, сутичках і походах кавалер цей призабув княжну, але таку вже він мав натуру: легко закохувався і швидко забував. Однак тепер, коли він знову побачив усіх панночок із кімнати фрейлін, коли лубенське життя мов наяву постало перед очима, йому подумалося, що як мило було б, раз уже випала хвилина відпочинку, і позітхати, і знов дати роботу своєму серцю. Тож коли жаданої зустрічі не сталося, а почуття, як на злість, спалахнуло з новою силою, пан Володийовський тяжко зажурився і мав такий вигляд, ніби попав під зливу. Голова його звисла на груди, вусики, зазвичай підкручені, що стирчали аж за ніздрі, як у хруща, теж звисли, кирпатий ніс видовжився, обличчя втратило свіжість, він став мовчазний, не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і незвичайні подвиги вихваляти став. Бо що для нього означали усі ці похвали, коли вона не могла їх чути!
Аж Ануся Борзобогата зжалилася над ним і, хоч були між ними суперечки, вона вирішила його втішити. З цією метою, не спускаючи очей із княгині, вона непомітно посувалася до рицаря, аж поки опинилася поруч нього.
— Добридень, ваша милость, — привіталася вона. — Давненько ми не бачилися.
— Ой, панно Анно! — меланхолійно відповів пан Міхал, — багато води спливло. У невеселий час знов зустрічаємося — та й не всі…
— Певно ж, не всі: стільки рицарів полягло!
Тут і Ануся зітхнула, а по хвилі вела далі:
— Та й нас уже менше, ніж колись: панна Сенютівна вийшла заміж, а княжна Барбара залишилася у дружини віленського воєводи.
— І, мабуть, теж іде заміж?
— Ні, не вельми вона цим переймається. А чому ваша милость про це допитується?
Сказавши це, Ануся примружила чорні оченята так, що тільки щілинки лишилися, і скоса з-під він поглядала на рицаря.
— Із прихильності до родини, — відповів пан Міхал.
А Ануся на це:
— Ой, і слушно робиш, бо княжна Барбара, пане Міхале, твій великий друг. Вона не раз питала: де ж мій рицар, котрий на турнірі в Лубнах найбільше зітнув турецьких голів, за що від мене дістав нагороду? Що він поробляє? Чи живий іще, чи пам’ятає про нас?
20
Незрівнянний муж (лат.).