Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.
— Увійдімо, — промовив Кушель. — Тут половина Речі Посполитої.
Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут були воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший — один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський — ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum[18] могла їх бачити.
Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість — потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, — запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! — волали у натовпі. — Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» — «Оборонятися чи не оборонятися?» — «Оборонятися! Оборонятися!» — верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» — «Кому бути командувачем?» — «Князеві Ієремії — він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту — віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»
Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:
— Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!
Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.
— Милостиві панове! — почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. — Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, — пан коронний підчаший…
Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.
— Геть! На погибель йому! Pereat![19] — лунало зусібіч.
— Pereat! Pereat! — гриміло дедалі гучніше.
Підчаший схопився зі стільця — блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:
— Сюди його подайте!
Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.
Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.
Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.
На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:
— Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!
Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.
Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.
А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.
— Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!
Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:
18
Громада (лат.).
19
Хай загине! (лат.).