Вогнем i мечем. Том другий

— Нехай кожен знайде те, що шукає! — зітхнувши, мовила Ану ся.

За нею зітхнув і пан Володийовський, звернувши очі до неба, та враз зі здивуванням перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Звідти дивилося на нього гнівне, спаленіле обличчя якогось незнайомця з величезним носом і вусищами, схожими на дві мітли, що швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Можна було злякатися і цього носа, і цих очей, і вусів, та пан Володийовський був не з полохливих, а тому, як було сказано, тільки здивувався і, повернувшись до Анусі, спитав:

— Що це за проява, он там, у кутку навпроти? Дивиться на мене так, ніби цілком проковтнути хоче, і вусищами пряде, як старий кіт перед здобиччю.

— Отой? — спитала Ану ся, показуючи білі зубки. — То пан Харламп.

— Що це ще за поганин?

— І зовсім він не поганин, а литвин, ротмістр із хоругви пана віленського воєводи, котрий нас супроводжує аж до Варшави і там чекатиме на воєводу. Ви, пане Міхале, не ставайте йому на дорозі, бо це великий людожер.

— Це я бачу, бачу. Але якщо він людожер, тут є жирніші від мене: чому тоді він на мене, а не на інших зуби гострить?

— Бо… — почала Ануся і тихенько захихотіла.

— Бо що?

— Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.

— От тобі й маєш! — весело вигукнув пан Володийовський. — То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: «Як татарська орда, ти береш в ясир corda!» Пам’ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!

— На своє нещастя! — відповіла, опустивши оченята, Ануся.

— Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?

— Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.

— Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип’ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.

— Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.

Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.

Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.

— Пане Міхале, — спитав він, — а що то за кізонька?

— Панна Анна Борзобогата-Красенська, княгинина нахлібниця.

— Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка — ух!