Вогнем i мечем. Том другий

Після князя найбільше поглядів було звернено на пана Заглобу, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, озирався так гордо й пихато, так страшно поводив очима, що в натовпі ураз зашепотіли: «Он той має бути між ними найдоблесніший рицар!» А інші казали: «Цей, мабуть, силу-силенну душ із тілом розлучив. От лютий змій!» Коли такі слова долинали до вух пана Заглоби, він намагався прибрати якнайсердитішого вигляду, щоб не показати, яка втіха лоскоче його душу.

Часом він озивався до натовпу, часом глузував із когось, а найбільше із литовських регулярних хоругов, у яких вояки з важкої кавалерії носили на плечах золоті нашивки, а з легкої — срібні. «Блищить як злото, а всередині болото!» — кричав декому із вояків пан Заглоба, і не один із них, засопівши, хапався за шаблю, скреготів зубами, але, збагнувши, що це жовнір із воєводиної хоругви, спересердя спльовував і відмовлявся од наміру зчепитися.

Ближче до Варшави натовпи так погустішали, що коні йшли ледве переставляючи ноги. Вибори обіцяли бути багатолюднішими, ніж зазвичай, бо навіть шляхта із віддалених — українських і литовських — окраїн, котра через відстань могла б і не прибути на вибори, прямувала тепер до Варшави заради власної безпеки. Хоч день виборів був іще далеко — щойно почалися перші засідання сейму, проте кожен хотів потрапити до столиці за місяць, а то й за два, аби влаштуватися, комусь про себе нагадати, у когось пошукати заступництва, з'їсти й випити своє по панських дворах, зрештою, після жнив порозкошувати у столиці.

Князь сумно дивився крізь віконця карети на ці натовпи рицарів, жовнірів і шляхти, на ці багаті й розкішні убори, думаючи про те, які сили пропадають, скільки можна б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, така могутня, велелюдна й багата, переповнена славним рицарством, водночас така слабка, що не може дати ради Хмельницькому і дикій татарві? Чому? Силі Хмельницького можна було б не меншу силу протиставити, якби оця шляхта, оце воїнство, оці багатства і достатки, оці полки й хоругви спільній справі так захотіли служити, як служать своїм приватним інтересам. «Гине чеснота в Речі Посполитій, — думав князь, — могутнє тіло починає псуватися; гине колишня відвага — у розкошах, а не у ратних трудах хочуть кохатися жовніри і шляхта!» Князь почасти мав слушність, але про вади Речі Посполитої судив тільки як воїн і полководець, котрому всіх людей хотілося перевчити на ратників і повести на ворога. Відвага могла знайтися і знайшлася, коли у стократ більші війни стали невдовзі загрожувати Речі Посполитій. Їй бракувало чогось більшого, а чого саме — князь-воїн не здогадувався у цю хвилину, зате це добре знав його супротивник, коронний канцлер, досвідченіший, ніж Ієремія, політик.