Вогнем i мечем. Том другий

Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто-густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по-турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.

Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші — повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого — шабля, а у тих, хто служив нині або колись, — за сидінням іще на два лікті стирчали списи.

За ридванами бігли собаки — лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, — вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.

Раз у раз до княжого почту підскакували кінні жовніри і слуги, вимагаючи пропустити того чи того сановника, або питаючи, хто їде. Та, почувши у відповідь: «Воєвода руський!» — негайно давали знати про це своїм панам, котрі враз звільняли дорогу, а ті, хто був попереду, збочували, щоб бачити князівський кортеж. На привалах довкола товпилися жовніри і шляхта, аби потішити зір спогляданням найбільшого ратника Речі Посполитої. Не бракувало й віватів, на які князь відповідав подячно, бо, по-перше, від природи був прихильним до людей, а по-друге, прихильністю своєю сподівався привабити чимбільше охочих на бік королевича Карла, котрих і так уже привабив чимало тільки завдяки своєму вигляду.

Із такою ж цікавістю натовп дивився на князівські хоругви, на тих «русинів», як їх називали. Вони вже не були такі обдерті й змарнілі, як після старокостянтинівської битви, бо в Замості князь видав хоругвам нову форму, і все-таки на них дивилися як на заморське диво, адже за уявленням жителів найближчих до столиці околиць русини з’явилися з іншого кінця світу. Тож усякі дива розповідали про ті таємничі степи і бори, в яких родяться такі лицарі, милуючись їхніми засмаглими обличчями, обпаленими вітрами Чорного моря, гордовитістю погляду й суворістю постави, запозиченою у диких сусідів.