Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Тут пан Вершул застогнав і почав пришпорювати коня, доведений розпачем до шалу; це почуття передалося й іншим, і вони їхали крізь дощ і ніч, мов навіжені. Їхали довго. Першим заговорив Заглоба:
— Без бою — от шельми! Щоб вас грім побив! А пам'ятаєте, як хизувалися у Збаражі? Як обіцяли Хмельницького з’їсти без перцю і солі? Шельми прокляті!
— Де там! — крикнув Вершул. — Утекли після першого ж бою, виграного у татар і черні, після бою, в якому навіть ополченці билися як леви.
— Є в цьому перст Божий, — зауважив Скшетуський, — але є і якась таємниця, що з часом має відкритися…
— Хай би вже військо розбіглося, таке на світі буває, — озвався Володийовський, — але тут полководці першими покинули табір, ніби зумисне хотіли ворогові звитягу полегшити і ратників своїх вигубити.
— Авжеж! Ваша правда! — згодився Вершул. — Так і кажуть, що це вчинено зумисне.
— Зумисне? Боже праведний, цього не може бути!..
— Кажуть, що зумисне. А чому? Хто збагне! Хто вгадає!
— Щоб вони в могилі перевернулися, щоб рід кожного загинув і тільки безславна пам’ять по них лишилася! — мовив Заглоба.
— Амінь! — сказав Скшетуський.
— Амінь! — підтримав Володийовський.
— Амінь! — повторив пан Лонгінус.
— Один є чоловік, котрий іще може вітчизну врятувати, якщо йому булаву і рештки сил Речі Посполитої віддати, один-єдиний, бо ні про кого іншого ані військо, ані шляхта й слухати не схочуть.
— Князь! — промовив Скшетуський.
— Так, князь.
— За ним підемо, з ним і загинемо. Слава Іеремії Вишневецькому! — вигукнув Заглоба.
— Слава! — повторило кілька десятків невпевнених голосів, але окрик відразу ж завмер: коли земля розходилася під ногами, а небо, здавалося, падало на голову, не час був для віватів.
А проте розвиднялося, і вдалині замріли мури Тарнополя.
РОЗДІЛ IX
едобитки розгромленого під Пилявцями війська дісталися до Львова на світанку двадцять шостого вересня, і щойно відчинилася міська брама, як страшна звістка блискавкою облетіла місто, викликавши в одних недовірливість, у других — переполох, у третіх — відчайдушне бажання захищатися.
Пан Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже кишіло жовнірами і шляхтою, що втекли з бойовища, й озброєними міщанами. Вже думали про оборону, сподіваючись із хвилини на хвилину татар, але ще не відомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься до діла, тому скрізь панували нелад і переполох. Дехто тікав із міста, прихопивши родини й пожитки, довколишні ж жителі шукали у ньому схову. Всі, хто виїздив і в'їздив, заполонили вулиці, зчиняючи суперечки, хто кого має пропустити. Ніде було ступити через вози, тюки, вузли і коней. Туди-сюди сновигали жовніри найрізноманітніших частин, у всіх на обличчях читалися невпевненість, тривожне очікування, розпач або покірність. Щохвилі, мов вітер, несподівано виникав страх, лунали крики: «Ідуть! Ідуть!» — і натовп розгойдувався, як хвиля. Часом люди, шаленіючи від страху, бігли наосліп світ за очі, аж поки виявлялося, що це якийся новий загін недобитків.
А загонів таких збиралося дедалі більше — та який же жалюгідний вигляд мали ті жовніри, котрі ще недавно, в золоті й перах, із піснею на вустах і гординею в очах, ішли в похід супроти хлопів! Сьогодні, обдерті, зголоднілі, виснажені, вкриті болотом, на загнаних конях, із відчуттям ганьби в обличчях, більше схожі на жебраків, аніж на рицарів, вони могли б викликати лише співчуття, якби воно було можливе у цьому місті, на мури якого от-от мав ударити ворог усією своєю могуттю. І кожен із цих поганьблених рицарів тільки тим утішався, що не самотній у своїй ганьбі, що її ділять із ним тисячі його побратимів. Попервах усі вони поховалися, а потім, оговтавшись, почали скаржитися, нарікати, сипати прокляттями й погрозами, тинятися вулицями, пиячити у шинках, а відтак ще більше зростали нелад і тривога.
Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.