Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя
- Автор: Яхнина Евгения Иосифовна
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Петро Сліпчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя». Краткое содержание книги:
Жак сидів у книгарні як на голках. Перед очима стояв Гамбрі, яким він бачив його два дні тому: рішучий, упевнений, веселий. Стурбовані тим, що сталося, завсідники кабінету для читання сьогодні не прийшли. І Жак вирішив, що можна раніше зачинити крамницю. Та бач! Уперше він посварився з Жанетою.
Побачивши, що Жак збирається йти, вона кинула:
— Ще рано! Можуть прийти відвідувачі!
— Які там відвідувачі! — роздратовано відповів Жак. — Сьогодні людям не до книг.
— То, по-твоєму, через якихось там баламутів і книжок не читатимуть? Може, накажеш і зовсім крамницю зачинити?..
Вуха Жакові почервоніли.
— Як ти можеш таке говорити! В тебе що, серця нема?
— На всіх серця не вистачить!
Жак не міг більше стримуватися. Він сердито жбурнув в'язку ключів на конторку і кинувся до дверей, кинувши на ходу:
— Візьми ключі! І торгуй книжками сама!
Жанета відкрила рот од подиву. Жака ніби хтось підмінив. Вона ніколи не бачила його таким лютим.
— Жак! — безпорадно гукнула вона.
Та він навіть не озирнувся і вибіг на вулицю. Найперше, що впало в очі Жакові, був величезний натовп біля стовпа з об'явами. Жак підійшов ближче. Вирок. Швиденько перебіг очима список засуджених, знайшов прізвище Гамбрі й навпроти нього слово «повісити».
— Господи! — вигукнув Жак. Він не вірив очам своїм. — Гамбрі буде страчений! Невже його не можна врятувати?..
— Його вже нема серед живих, — коротко сказав робітник з теслярським інструментом під пахвою. — Бачиш? — І вузлуватим пальцем показав на друге оголошення, що було трохи нижче.
У ньому говорилося, що на Гревському майдані о шостій годині ранку привселюдно було виконано вирок над Гамбрі і його товаришами. Таких, як він, сім чоловік. Решту засуджено до привселюдного таврування біля стовпа ганьби і на довічну каторгу.
Забувши про все, не звертаючи уваги ні на кого, Жак припав головою до стовпа й заридав, як дитина.
Довкола нього плакали жінки, обурювалися майстрові, висловлювали співчуття мешканці кварталу… До Жака, мов крізь пелену, долітали подробиці знущальної процедури таврування, яку виконував кат.
Жак мимоволі прислухався до цих слів, і ним опановував ще більший відчай. Скільки він простояв так, прихилившись головою до стовпа, він не знав. Отямився лише тоді, коли почув знайомий голос:
— Жак! Соромно! Здавалося мені, що ти збираєшся стати громадянином і борцем. А борці не плачуть!
— Пане Адора! — вигукнув Жак. — Пане Адора! Що ж це буде? Гамбрі стратили!
— Не плач! Знаєш, що мені щойно розповів очевидець страти на Гревському майдані? Він бачив на власні очі, як Гамбрі йшов до місця страти рішучий, з піднятою головою. Священик говорив йому слова втіхи й надії, але Гамбрі не слухав його. Він обвів поглядом майдан, мовби прощаючись з тими, хто був на ньому, і з тими, кого не було, і так само гордо підставив під петлю свою шию.
Жак слухав як зачарований.
— Ходімо! — Адора владно узяв Жака під руку і повів. — Гамбрі загинув — це велике горе! — Але Гамбрі знав, на що йде, знав, що боротьба без жертв не буває… Ось що я тобі скажу, друже, і ти це запам'ятай: якщо колись наша візьме і ми проголосимо рівність усіх людей, я не можу гарантувати мир і тишу. Ми обеззброїмо в той чи інший спосіб тих, хто чинитиме опір, і, запевняю тебе, панькатися не будемо! Обіцяю тобі одне: ми знищимо принизливу процедуру ганебного стовпа і таврування катами!..
У ці дні король одержав від одного із своїх вірнопідданих записку. У ній було сказано: «… смію доповісти вам, ваша величносте, що обурення народне дійшло до краю, звідусіль чути скарги і ці скарги перетворяться у народну лють, якщо ви, ваша величносте, не заспокоїте уми, знизивши ціни на хліб, тому що, повірте, ваша величносте, всіма нашими бідами ми зобов'язані цьому подорожчанню».
А ще за кілька днів у казарму на вулиці Муфтар прийшла молода жінка.
— Пропусти мене, братику! — попросила вона вартового.
Вартовий оглянув жінку з ніг до голови. Молода, одягнена, як простолюдинка, у ситцевій сукні, на голові білий чепчик. Відкритий погляд карих очей спрямований просто на нього.
— Чого ти витріщився? Я без зброї. А мені треба До солдатів, хочу з ними поговорити. Невже ти мене боїшся?
— Чого мені боятися? — нерішуче сказав вартовий.
— Тоді пропусти! — жінка засміялася. — Я швачка з вулиці Святих Отців. Звати мене Жерміні Леблює. Бачиш, я ні від кого не криюся. Та мені й критися нічого.
Вартовий стенув плечима: