Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
Емілія заплющила очі.
Розслабилася.
Відчула його гарячий подих. Ніжний дотик уст.
У відповідь, обережно торкнулася руками його обличчя і… пропала…
За хвилину два оголені тіла в напівтемряві сплелися у божевільному танку любові. Він обсипав її поцілунками. Вона втратила відчуття реальності. Маючи шлюб за плечима, ніколи й приблизно не відчувала нічого подібного. Навіть уявити не могла, яку безумну насолоду може приносити дотик коханої людини. Відчуття, ніби він цілує не устами, а всім тілом…
Раптом Тимур різко зупинився, неначе схаменувся.
Напівпритомна Емілія не розуміла, що відбувається. Свідомість тяжко поверталася.
— Що сталося? — важко дихаючи, запитала, коли побачила повні болю й співчуття очі Тимура.
Він мовчав, лише закам’яніло-незмигно дивився на неї.
— О-о, — нарешті збагнула й боляче усміхнулася. — Ти зрозумів ціну своїм словам-обіцянкам. Засумнівався… Не треба, прошу. Не думай про завтра. Не зупиняйся. Дай хоч на мить забутися. Вирви з безумного пекельного болю. Нехай ця ніч, мов сильнодіючий опій, хоч ненадовго залікує моє зранене серце… — на мить замовкла. — Як ліки при невиліковній хворобі: п’єш, знаючи, що їх дія пройде і біль повернеться. Але ж п’єш? І тобі справді легшає…
Панувала мертва тиша. Вона була така глибока, що, здавалося, аж давила на вуха.
Емілія все зрозуміла.
Міцно стисла повіки й… відчула, як міцні чоловічі руки взяли її у свої обійми…
Новий день залив кімнату сонячним промінням.
Емілія солодко протягнулася й важко розплющила очі.
Поряд — пуста подушка…
В ногах, згорнувшись калачиком, спало цуценя.
«Таки пішов», — сумно подумала.
Всередині боляче защеміло.
Піднялася. Глянула на годинник. Дев’ята ранку. На роботу через два дні. Отже, сьогодні вихідний. Поспішати нікуди.
Ліниво встала з ліжка. Взяла з підлоги шовковий халат. Одягла. Підійшла до вікна. Сумно задивилася на веселу дітвору, що гасала подвір’ям. Материнське серце занило…
Раптом почула якийсь шум, що доносився десь з коридору.
Прислухалася.
Щось дзенькнуло. Ще раз. Ще…
Здалося — у квартирі вона не сама.
Обережно вийшла з кімнати.
«Наче з кухні доноситься», — припустила.
Безшумно підійшла до відчинених дверей і побачила… Тимура, що порався біля плити, готуючи сніданок.
Зворушена Емілія безсило обперлася на стіну.
— Доброго ранку, — весело привітався, коли помітив Емму. — А я тут дозволив собі похазяйнувати на кухні. Пригощатиму тебе сніданком, — узявся нарізати скибки хліба.
Емма мовчки пройшла мимо й сіла на підвіконня.
— Ти не пішов? — іронічно запитала, даючи зрозуміти, що не чекала його побачити.
Тимур зупинився.
— Не принижуй в мені чоловіка, — не обертаючись, серйозно відповів. — Я відповідаю за свої слова.
— Думаєш, у моє серце так легко ввійти? — не приховуючи сарказму, продовжувала провокувати й боляче ранити.
Батурін різко повернувся, підійшов і впритул глянув на Емілію.
— Що ти робиш? — сердито насупив брови. — Нащо себе обманюєш? Я вже у твоєму серці. Чого домагаєшся? — прямо запитав. — Щоб я зник?
Емма відчула на спині холодний піт.
Очі Тимура повні рішучості. Ще мить і він все скінчиться. Він зачинить за собою двері й більше справді не потривожить. Наче не було між ними тих казкових днів і безумної ночі.
Ні… Вона не може його втратити. Тільки не зараз, коли промінь щастя блиснув і так зігрів. Ні… Не зможе відпустити…
Якусь мить тривала незрозуміла тиша.
— Боже, який же ти рідний, — не витримала й кинулася йому на шию Емма. — Наче все життя тебе знала. Кохаю, — схлипуючи, зізналася. — Люблю… Не йди… Пробач. Будь ласка, тільки не йди… — притислася всім тілом.
Тимур ніжно погладив її хвилясте волосся, поцілував голову.
— Господи, скільки в тобі болю, — співчутливо промовив. — Зранене серце боїться найменшого дотику. Уночі я на мить зупинився, залюбувався красою, а ти… Відпусти минуле, — узяв її обличчя у свої долоні й притулився чолом до чола. — Заплющ очі. Зроби крок уперед. Я поряд. Не дам упасти.
Емілія крізь сльози посміхнулася.
— Ой, дивись, — раптом засміявся Тимур.
Емма повернулася й побачила песика, який солодко позіхаючи, приплентався на кухню в пошуках їжі.
— Хороший, — витерла мокрі очі. — Почув голоси — і прийшов. А молоко закінчилося. Чим його годувати?