Спокутий гріх

Емілія лягла на дельфіна й усім тілом обняла його.

Тимур не витримав — вийшов на вулицю. Він побачив справжнє обличчя людського страждання. Це важко. Зрозумів, як болить душа за власною дитиною. Сів на лавицю й ухопився за груди, наче фізично відчув її горе…

Емма пробула всередині кілька годин. Час сеансу був необмеженим. Коли закінчився — майже стемніло.

— Ви знаєте мою історію, — нарешті підійшла і втомлено сіла поруч.

— Знаю, — погодився Батурін.

— Уляна розповіла?

— Ні. Долгаєв. Вперше я бачив вас у нього.

— Не пам’ятаю, — заперечно похитала головою.

— Це й не дивно, — зітхнувши, погодився.

— Не можу сказати, що на душі значно полегшало, але… по тілу розлилась така приємна втома, що, здається, спатиму всю дорогу, — мовила слабим голосом. — Очі на ходу злипаються, ноги важкі, наче в кайдани закуті, підкошуються в колінах.

— Не заперечую, — важко піднявся з лавиці Батурін. — Пропоную лягти на задньому сидінні. Ось, — витяг з багажника невеличку подушечку й покривало, — має бути зручно.

— Ви добре підготувалися, — спробувала пожартувати стомлена Емілія.

— Це для дочки, — уточнив. — Вона часто засинає у дорозі.

— А дружина — на передньому сидінні, — стратегічно констатувала Емілія.

— Так склалося, що дружини у мене немає, — загадково відповів Тимур. — Діану ж ви бачили у театрі. Кажуть — схожа на свого батька.

— То ваша донька? — розширила від здивування очі. — Скільки ж їй років?

— Двадцять три, — уточнив.

— Ви — щасливий тато… — якось гірко порадувалася за нього.

— Щасливий, — зітхнув Батурін.

Емілія ледь притулила голову на подушку — миттєво відключилася.

Коли прокинулася — спробувала солодко простягнути ноги. Але місця виявилося замало. Не зрозуміла. Розплющила очі. Машина. Вона на задньому сидінні. За кермом, відкинувшись на спинку крісла, спить Тимур.

Відчувши шарудіння, заворушився.

— Ви, напевно, жодну кісточку не відчуваєте, — співчутливо запитала Емма.

— Якраз навпаки, — глянув на неї у дзеркало. — Болять всі до одної, — важко простогнав.

— Ми проспали сніданок? — запереживала.

Батурін глянув на годинник.

— Ні, встигаємо, — спокійно відповів.

«Здорове відчуття голоду?» — подумки зрадів.

Читав, що найпершою ознакою повернення психологічно травмованої людини до нормального життя є відновлення міцного сну й апетиту.

Значить, сеанс з дельфіном не пройшов даремно.

… Як колишній військовослужбовець, Тимур добре знав тутешні місця, бо на початку дев’яностих проходив службу в Ужгороді.

Наступного дня показав Емілії це прекрасне місто — столицю Закарпаття, що розташована на кордоні з Словаччиною. Відвідали величний середньовічний замок, Хрестовоздвиженський кафедральний собор та колишній єпископський палац, пройшлися самим центром по вулиці Корзо.