Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Ні, — раптом схаменулася Емілія. Вона й так багато розказала. Зазвичай не дозволяла собі такої відвертості. Але зараз душа її раділа, співала, мов весняна пташка. Хотілося поділитися з кимось своїм щастям і побоюваннями. Адже можливо Тимура більше не побачить. Вони ж навіть не попрощалися. Хто зна чи шукатиме зустрічі?
— Ні, ні. Ти все не так зрозумів, — зашарілася.
— Ясно, — полегшено зітхнув. Значить — це зізнання для нього. Емма червоніє, соромиться, говорить натяками. Точно про нього. Сумнівів не залишилося.
— Якщо почуття справжні, — обережно почав свою філософську настанову, — не бійся їм віддатися. Кожна людина народжена бути коханою і щасливою, а не страждати. Головне для цього ми отримали — життя. Далі — все у наших руках. Часом треба розслабитися, заплющити очі й прийняти любов, що до нас приходить, — повчав, наче душпастирську проповідь з трибуни читав. — Ми створені для щастя. Якщо відчуваєш хоч найменшу взаємність — не пригнічуй свої емоції, не гаси щирі почуття…
Емілія повернулася додому в піднесеному настрої.
Розпакувала валізи, зайнялася домашніми справами. Ввечері приготувалася до ночі й, приємно втомлена, упала на ліжко. Відчула, як склепаються повіки, приємний сон бере у свій полон.
Раптом у двері подзвонили.
«Уляна?! — скривилася Емілія. — Господи, ні, ні… Тільки не зараз».
Знов дзвінок.
— От божевільна, — сердилася Емма. — Ми ж не домовлялися про зустріч. Я, практично, з дороги. Де у людини совість?
Накинула шовковий халат. Важко добрела до дверей. Байдуже відчинила і… застовпіла…
— Т-тимур? — від хвилювання ледь не впала. — Як…
— Ми проїжджали мимо й подумали — може б у гості навідатися? Якщо приймуть, звичайно, — хитро посміхнувся.
Емілія від несподіванки втратила дар мови.
— Ще, наче, й не дуже пізно, — першим порушив тишу й багатозначно глянув на халат і нічну сорочку Батурін. — Минула лише двадцята година…
Емма сором’язливо поправила на собі одяг, закриваючи глибоке декольте.
— Ви? — не зрозуміла, чому Тимур говорить про себе в множині. Виглянула у коридор. Гість на площадці один. Хіба що, тримається за лівий бік, наче там болить.
Тимур легенько привідкрив полу чорного вельветового піджака.
З напівтемряви виблискували дві маленькі цяточки.
— Що там? — здивовано прошепотіла Емма й придивилась уважніше.
Батурін обережно засунув руку і вийняв маленьке пухнасте цуценя.
— О-о, яке чудо! — у захваті крикнула Емілія. — Боже, який він милий. Можна? — глянула на Тимура.
— Звичайно, — подав тваринку.
— Не бійся, мій хороший, — притисла до грудей цуценя, наче маленьку дитинку.
Песик відчув тепло й перестав тремтіти.
— Ви купили його?
— Ні. Викидував сміття й помітив, як поряд з баками пищить цуценя: під дощем, покинуте, налякане, мокре й голодне. От і забрав. Шкода. Йому не більше місяця. Пропаде на вулиці, — пояснив.
— Ой, — раптом схаменулася Емілія. — Проходьте, — запросила в квартиру.
— Ваш вчинок — надзвичайно людяний. Дякую, — посміхнулася зворушена, коли сиділи на кухні й спостерігали за песиком. Той, прицмокуючи, сьорбав молоко з невеличкої мисочки.
— За що дякуєте? — не зрозумів.
— За подарунок, — кивнула на тваринку. — Я піклуватимуся, люби…
— Це мій пес, — перебив Тимур, весело нахмуривши брови. — Ми просто зайшли у гості.
— Як? — злякалася Емілія. — Ви хочете забрати… Не треба, будь ласка, — заблагала. — Я любитиму його, годуватиму, навчу спати у своєму ліжку…
— А це вже зайве, — серйозно перебив Батурін і пронизливо-гостро глянув у її закохані очі, наче, боляче проштрикнув наскрізь. Усмішка щезла з його обличчя, дихання стало рівним і глибоким.
Вона витримала, не відвела погляду.
Це додало впевненості.
Його очі загорілись ясним вогнем.
Емілія відчула, як шалено закалатало серце. По тілу розлилася гаряча кров, ударила в голову, затуманила мозок.
Вона вже не дівчинка. Але подібне відчувала вперше.
Зрозуміла. То бажання. Взаємне. У його очах ті ж самі почуття — це очевидно. Вони горять червоним полум’ям, що спопеляє її зсередини. Боже, як пече…
Ще секунда і все вийде з-під контролю.
Ну і нехай!
Навіть, якщо ранком він зачинить двері й більше не з’явиться.
Нехай!
Її змучена душа так прагне справжньої ніжності й ласки.
— Будь зі мною, — важко ковтаючи комок бажання, що наростав і ось-ось ладен був вирватися назовні, наче розпечена лава, промовив. — Будь моя… — прошепотів. — Я зроблю все, щоб твої очі не знали сліз. Мов скеля, захищу від усіх бід. Завжди буду поруч… — легенько торкнувся її руки.