Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Тому що треба роки, аби таке забути, — впевнено відповів.
— Які роки? — іронічно скривився Батурін. — Що ти верзеш? Таке неможливо забути! — крикнув. — Ніколи! Невже, як дипломований, лікар вважаєш, що настане день, коли Емілія прокинеться — й не згадає, що в неї були діти? Маячня! З цим треба навчитися жити!
— А ти той, хто навчить, так? — божевільно засміявся.
— Я — той, хто буде поряд, — спокійно відповів Тимур. — Бо люблю.
Що відбулось далі Батурін до пуття й не зрозумів. Від блискавично-потужного удару по обличчю ледве втримався на ногах.
— Любиш?! — зірвався, мов божевільний, Долгаєв. — І Тамару любив, і Нору! Так?! Не одній закоханій пасії серце розбив! Молодою дівчиною користувався роками, а потім просто викинув: нехай інші підберуть — так розумієш любов? Та ти уяви зеленої не маєш, що означає це слово. Чуєш?
— Ану охолонь, — зціпивши зуби, люто процідив Тимур прямо йому в обличчя, даючи зрозуміти, що не має наміру далі терпіти дитячу істерику.
Напевно Денис добре розбив йому губу, бо відчув у роті солоний присмак крові й сердито сплюнув.
— Тамара — мати моєї дитини. Про Нору завжди згадуватиму з теплотою, — гнівним погрозливим тоном відчеканював кожне слово. — За криве слово про кожну з них я тобі язик вирву і не зважатиму, що — друг. Емілія — у моєму серці, — приклав руку до грудей. — Вона — жінка, з якою хочу зустріти захід свого сонця. Взяти справжній шлюб у церкві.
Долгаєв не витримав і відступив крок назад. Нарешті зрозумів, що необдуманий помах руки зараз може коштувати йому кількох зламаних ребер. Тому мовчав, наче води в рот набрав. Сміливість, що лилася з нього рікою ще кілька хвилин тому, розсіялася, як вранішній туман. Залишилися лише повні образи налякані очі.
— Завтра я прокинуся й не пам’ятатиму про твій візит, — серйозно продовжив Тимур. — Адже ми — друзі, — саркастично промовив. — Але, якщо ти миттєво не зникнеш з очей…
Денис різко вискочив з квартири, голосно грюкнувши дверима на прощання. Мов обпечений вискочив на подвір’я. Клацнув сигналізацією свого авто і вже хотів сісти, як раптом помітив Емілію, яка виходила зі щойно припаркованої машини.
Вона сиділа на місці… водія!!!
Долгаєв так і завмер де стояв.
— Денисе? — здивовано озвалася Емма. — Якими шляхами? — підійшла, щоб привітатися.
— Ти за кермом? — питанням на питання відповів ошелешений.
— Нарешті відчула, що готова, — усміхнулася. — Але ти не відповів, — нагадала.
— Та ось… — важко проковтнув комок образи, що боляче застряг у горлі. — Хотів переконатися, що з тобою все добре. Бо після нашої останньої розмови…
— Я дуже вдячна, — ласкаво перебила його Емілія. — Правда. Якби не твої сеанси… — ніжно взяла його руку у свої долоні. — Навіть не знаю, як пройшов би цей рік. Ти навчив мене жити з цим болем. Не розмежовувати минуле й майбутнє, а вміти поєднувати. Головне, щоб у душі кожне займало своє місце. Минуле належало минулому, теперішнє — теперішньому, а майбутнє… — глибоко замислилася й не договорила.
Долгаєв підняв очі й боляче глянув на вікна її квартири…
— Ти порадив відкрити своє серце новим почуттям, — продовжила Емма, — і знаєш…
— Знаю, — не витримав Денис. — Я з ними щойно привітався, — кивнув на машину Тимура, теж припарковану у дворі. — Будь щаслива, — підніс до своїх уст і поцілував її руку. — Я завжди до твоїх послуг, — сідаючи в машину, боляче посміхнувся на прощання. — Якщо буду потрібен — телефонуй.
Емілія зайшла у квартиру. Її увагу відразу привернули бурі плями на підлозі коридору й букет квітів на комоді.
Почула у ванній кімнаті шум води й різко відчинила двері. Тимур вмивався, обережно притискаючи рушника до пораненого рота.
— Що сталося? — не на жарт налякалася.
— Забув зачинити верхні дверцята на твоїй «просторій» кухні й от результат, — гірко усміхнувся й присів на ванну.
— Ага, — не повірила. — Це тому у коридорі повно крові? Ви що? Посварилися з Денисом?
— Моя Еля, — серйозно глянув на неї Тимур, узяв за талію й наблизив до себе. — Моя дівчинка, — погладив хвилясте волосся.
— Еля? — прошепотіла зворушена до глибини душі. — Так називав мене лише батько. Як давно я не чула…
— Він живий? — раптом поцікавився Батурін.
— Не знаю, — важко зітхнула. — Сподіваюся. Батьки розлучилися, коли я ще дитиною була. Мама забороняла нам спілкуватися.
— А він хіба не наполягав? — нахмурився.
Адже й на мить не міг уявити, що не спілкуватиметься зі своєю дочкою.