Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Ви, наче сонечко серед хмар, — помітив зміну її настрою Тимур. — То блисне, усміхнеться, то знову сховається.
— Дякую, що розганяєте ці хмари, — серйозно глянула в його незвичайні кавові очі.
Тимур затримав погляд. Потім знов зосередився на дорозі.
Емілія здригнулася, наче відчула легкий дотик струму. Серце забилося сильніше.
Запанувала натягнута тиша.
— Завтра… Я їду, — тихо промовила.
— Знаю, — спокійно відповів.
Емма зупинила на ньому здивований погляд.
— Я теж, — замість пояснень додав. — Дозволите привезти вас у столицю?
— У мене квитки на потяг, — важко зітхнула. — Уляна зустріне.
Все зрозумів.
Емілія не хоче афішувати те, чого нема. Нащо зайві плітки?
— Коли відвезти на вокзал? — сумно запитав.
— Це зайве, — відвернула голову до вікна. — Мій потяг — пізно ввечері. А вам треба рушати зранку.
— Ясно, — важко зітхнув.
Тої ночі Емілія не могла зімкнути очей.
Такого блаженства не відчувала вже давно.
Вийшла на балкон. Задивилась на зоряне небо. З болем глянула на припарковану біля сусіднього корпусу машину Тимура. Зранку її вже не побачить. Він поїде, не прощаючись. Що це означає — покаже його величність, час…
— Вибач, люба, трохи запізнилася, — на ходу хапаючи ручку валізи, виправдовувалася Уляна перед Емілією.
Та щойно зійшла з вагону й очікувала на пероні.
— Припини, що ти робиш, я сама можу, — спробувала відібрати у подруги валізу Макарова, але та не дала.
— Ти й так намучилася, — вирішила. — Слава Богу — уже вдома. Тут я тебе розвію.
— Чому це намучилася? — здивувалася Емма. — Я прекрасно відпочила.
— Ага, — саркастично засміялася Уляна. — Знаю твоє «прекрасно». Цілими днями на лавиці біля води просиділа, напевно.
Емілія добродушно усміхнулася.
— Поїдемо зразу до мене, — дорогою повідомила Мостова. — Ігор такі шашлики приготував на честь твого приїзду, м-м-м… — аж заплющила від задоволення очі.
— Ні, — спокійно заперечила Емілія. — Відвези мене до Дениса, — попросила.
— Зараз? — аж отетеріла Мостова.
— Так, це тебе не обтяжить?
— Все гаразд? — підозріло глянула на подругу Уляна.
— Хочу з ним порадитись, як з психологом, — глибоко замислилась Емілія.
— Я почекаю на стоянці, — запропонувала Мостова, коли під’їхали до клініки.
— Це зайве, — витягуючи свою валізу з багажника, відповіла Емма. — Наша розмова може затягнутися. Передавай Ігорю привіт. Шашлики — іншим разом.
— З тобою точно щось відбувається, — незадоволено похитала головою подруга. — Дай, Боже, до добра?
— А скільки може бути горя? — загадково усміхнулася. — Звичайно — до добра.
Долгаєв не тямився від щастя.
Емілія прямо з потягу приїхала до нього.
Не додому, не до Мостових, а до нього!
Значить — сумувала. Десь глибоко в душі відчула потребу бути поруч з людиною, яка лікувала її душу останні півтора роки. Терпіння дало свої плоди. Настав час пожинати сіяне…
— Зі мною щось відбувається, — зізналася Емілія, коли залишились з Денисом наодинці. — Здається, закохуюсь. Але…
Долгаєв відчув, як під ногами розійшлася земля. Він ніби в невагомості. Ось вона — мить істини. Головне не злякати її. Не наполягати. Емілія сама прийде в його обійми. Витримка — найпотужніший інструмент.
— Але… — завмер в очікуванні одкровення.
— Я наче на межі… — серйозно промовила. — Не хочу залишатися в минулому, але й майбутнього боюся. А воно близько… зовсім поряд… відчуваю його гарячий подих… Він манить. Мені страшно… — важко зітхнула.
— Звідки такі думки? — підозріло стиснув брови.
Емілія говорить дивно. А що, як мова не про нього? На душі похололо…
— Це навіть не думки, а якісь внутрішні страхи… — зітхнула Емма. — Боюся повірити, відкрити душу, пустити в серце, а потім… гірко розчаруватися.
— Якщо людину добре знаєш — навряд чи розчаруєшся, — намагався підвести до головного Денис. Адже вони знайомі більше року.
— Інколи з людиною проживеш роки, а потім несподівано відкриєш, що зовсім і не знала цього чоловіка, — мала на увазі Антона. — А буває… побачиш один чи два рази, а відчуття… наче все життя знайомі. Кожен рух… міміка… звички… смаки… все знайоме… все твоє… — замріяно прошепотіла.
— Ти з кимось познайомилась в санаторії? — не витримав і прямо запитав Долгаєв. Вони з Еммою давно перейшли на «ти», як друзі.