Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Ходімо в кіно! — запропонувала Тосі подруга.
— А що там?
— «Невловимі месники».
— Так це ж для дітей.
— Ну, як знаєш. Фільм чудовий.
Микола, як завжди, намалювався поруч і торкнувся плеча:
— А хочеш антидот?
— Антидот? — перепитала Тося і кивнула на трибуну. — Проти цього?
Він кивнув.
— Хочу, — погодилася Тося.
— Тільки заховай.
І він тицьнув у її долоню щільно задрукований аркушик.
З тих зборів минуло пів року, але Тося й дотепер пригадувала зміст цього папірця. Бо там ішлося про те, чого не казав комсорг, чого не транслювали в ефір з найвищої у світі телевежі і не писали радянські газети, наклад яких так зріс порівняно з 1913-м роком.
Наприклад, про Парканну виставку, що її вивісили на одеському паркані художники, яких не допускали до виставкових залів. Виставка тривала три години, поки міліція ліквідувала це неподобство.
Або про автобус, що упав з мосту Патона у Києві, забравши життя тридцяти людей, зокрема й тренера з баскетболу. Про нього не повідомляли радянські газети, мабуть, через те, що це сталося в один день з іншою трагедією — загибеллю космонавта Комарова під час посадки космічного корабля «Союз-1». Щоб не нагнітати. Ну а про те, що Комарова відправили у космос на вірну загибель після двох поспіль невдалих запусків нового «Союза» не писали, щоб не кидати тінь на гордість соціалізму — радянську космонавтику.
Пізніше Микола знову дав їй такий аркушик і пояснив, що це інформація з радіостанції «Голос Америки», яку ентузіасти слухають та розповсюджують.
З наступних аркушиків Тося довідалася, що у 6-денній війні Ізраїль знищив кількасот радянських літаків та захопив 300 танків, що новий шеф КҐБ Андропов керував придушенням повстання в Угорщині, що його називають жандармом у смокінгу і пророкують швидке закінчення хрущовської відлиги. Там писали про порушення прав ув’язнених у таборах, страйки та голодування, що розпочали у відповідь засуджені за політичними статтями, про відмови євреям у виїзді на історичну батьківщину та про справи Лук’яненка, Литвина й Чорновола, про фільм Параджанова «Тіні забутих предків» та статтю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Після прочитання Тося повертала листівки Миколі, бо по-перше, боялася зберігати їх у гуртожитку, а по-друге, друкувати на машинці — велика робота, тож чим більше людей скористається з неї, тим краще.
У холі гуртожитку стояв телевізор, який показував новини про успіхи соціалізму, а у голові Тосі крутилося прочитане з таємних папірців.
Одного разу, коли по телевізору ішла передача про відкриття у Москві Могили невідомого солдата, Тоня почула, як диктор каже:
— Вічний вогонь запалює Генеральний секретар ЦК КПСС Леонід Ілліч Брежнєв. А смолоскип зі святим вогнем, що прибув з Марсового поля у Ленінграді, вручає йому легендарний льотчик Олексій Маресьєв, людина, яка, втративши обидві ноги, не здалася і продовжувала бити фашистів на своєму винищувачі.
Вона подивилася на військового, який ішов зі смолоскипом у руках дещо дивно переставляючи ноги, і ухвалила рішення.
Автобус зі Львова до Рівного йшов чотири години, і всю дорогу вони з Миколою розмовляли ні про що — тобто про сесію, практику, державні іспити та дивакуватих професорів. Микола був дещо ошелешений запрошенням Тосі, але розпитувати не наважувався — а раптом дівчина образиться. Тося ж навмисне тримала таємницю, щоб не спровокувати дорожніх розмов, які можуть почути сусіди по салону.
Від Рівного до Клевані залишалося зовсім близько, а там уже до хутору впіймали попутку та зручно влаштувалися у відкритому кузові на старих мішках.
Мама Устина зустріла дочку здивовано-радісним поглядом. Невже її супутник — це нарешті «він»? Антося завжди тримала свої душевні справи у таємниці, не балуючи маму відвертими розмовами, аж ось отак знічев’я та приїхала додому з хлопцем!
Бабка Марта, яка дуже здала за останні роки, грілася на сонечку під стіною хати.
— Знайомтеся, це Микола! — оголосила Тося офіційним голосом, в якому не бриніло бодай нотки ніжності, і мама Устина засмутилася.
Бабка Марта зіщулила свої підсліпуваті очі.
— Гарний парубок, — сказала вона.
— Нам треба справу зробити, — Тося поводилася владно, як це часто трапляється у стосунках дорослих дочок із сільськими матерями.
Микола, що ніколи не бачив Тосю такою, розгубився і не говорив жодного слова.
— Може, поїсте спочатку? — обережно запропонувала Устина.
— Встигнемо, — Тося поклала сумку на ґанку і повела гостя до сараю.
— Чекай, — мати раптом захвилювалася. — Що це ти удумала?
— Нічого, — не обертаючись, відповіла та. — Миколі можна.
Вони підійшли до старої перехнябленої споруди, залишивши за спиною стривожену Устину. Біля стіни височіла дровітня. Тося оглянула її і раптом взялася перекладати дрова на інше місце.
— Давай я, — одразу кинувся на допомогу Микола.
Удвох вони швидко повідкидали дрова. Тося присіла і стала вдивлятися у підлогу.
— Що ти там шукаєш? — Микола теж нахилився.
— Ляду. Десь тут має бути ляда.
Вона почала мацати руками, немилосердно забруднюючи їх у порох та тирсу, поки нарешті намацала вузеньку щілину.
— Подай сокиру, — скомандувала вона.
Микола озирнувся і одразу знайшов. Тоді торкнувся дівочого плеча, лишаючи на ньому тирсу.
— Я сам.
Тося відсунулася, і він встромив лезо сокири у ледь помітну заглибину.
— Ну! Ну!
З третього разу дерево рипнуло, і на підлозі раптом намалювався прямокутник з багаторічного пилу.
— Іще трохи!
Врешті ляда піднялася настільки, що її можна було зачепити руками. Хлопець присів і з натугою відкрив її, здійнявши хмару куряви. Чорний отвір війнув в обличчя затхлістю та вологою.
— Світло візьміть, — на порозі стояла Устина з гасовим ліхтарем у руках. В очах її вже не було розгубленості, а лише рішучість.
— Дякую, — Тося присвітила, і Микола почав спускатися донизу.
— Обережно, там дошки, мабуть, погнили, — попередила Устина, і вчасно, тому що під хлопцевою ногою драбина тріснула, і йому довелося вхопитися за краї отвору.
Нарешті він спустився на долівку. Тося подала ліхтар.
Микола роззирнувся у тісному приміщенні і завмер.
Зі столу, лав та полиць, що притулилися до стін бункеру, на нього дивилися стоси листівок, плакатів та карикатур, що закликали, агітували й зазивали українців боротися за Україну, за свою землю і свою державу.
Намальовані солдати йшли у бій під розгорнутими прапорами, і було їх тут багато, тисячі, а може, й десятки тисяч. Десятки тисяч бійців, що здобудуть колись Україну.
Постскриптум
У 60-ті роки в Україні розпочав свою діяльність Український Національний Фронт — підпільна організація, що використовувала для агітації матеріали з криївок УПА. Завдяки добрій конспірації, КҐБ так і не вдалося знищити її попри те, що декількох лідерів засудили до різних термінів ув’язнення.
Україна отримала незалежність у 1991 році. З-поміж наших героїв до цієї дати дожили п’ятеро — Антося, мама Устина, Адрієн Титла, Арт Беббіт та Пітер Титла, той самий, що з нього батько малював «Дамбо». Ну і шостий — капітан МҐБ Стекляр, чорти його не взяли.
Передчуваємо здивований вираз на обличчях читачів. Звісно, частина наших героїв вигадана, але і Ніл Хасевич, і Грім, і Гнат, і слідчі, що їх вистежували (Стекляр, Маркелов та Мудрицький), і Білл Титла з дружиною, сином та батьками, і художники студії Діснея, не кажучи вже про самого Волта — усе це реальні люди.
Те, про що ви прочитали у цій книжці, було насправді — і вісім «Оскарів» за «Білосніжку», і спецгрупа МҐБ з пошуку Зота, і виставки Хасевича в Америці, і запрошення на роботу за океан, і трагедія на переїзді, в якій Ніл втратив ногу, і пінгвіни у студії Діснея, і страйк мультиплікаторів, і ферма Титли у Коннектикуті, і навчання Білла в Європі, і поїздка на землю батьків — Тернопілля. Єдине, чого ми не знаємо, — чи зустрічалися наші герої в реальності. Можливо, вони пройшли один повз одного й не озирнулися, а може, обмінялися кількома фразами, і на тому все скінчилося, але не виключено, що вони й справді говорили про те, що художник — це очі свого народу. Сперечалися щодо того, чим картина світу українця відрізняється від картини поляка чи американця. Доводили, що кожен народ бачить життя по-своєму, по-своєму визначає головне і другорядне, акцент і паузу, колір та контур. Що на один той самий пейзаж люди різних культур дивляться по-різному і по-різному відображають його на папері.