Паперові солдати

— Ну добре-добре, не ображайся. Головне, що живий, — Шевченко поплескав капітана по плечу. — Сідайте.

Він вказав підлеглим на довгий стіл і сам всівся на його чільному місці.

Капітан Стекляр на правах старшого групи взявся доповідати.

— На жаль, через розгубленість та паніку, яка виникла у бійця після вибуху гранати, організувати переслідування не вдалося, — він із докором подивився на Маркелова, підлеглий якого власне й піддався паніці. — Але по гарячих слідах було опитано свідків, і продавщиці з магазину промтоварів повідомили, що невідомий чоловік на велосипеді купував у них пачку паперу.

Шевченко багатозначно подивився на Стекляра.

— Паперу, кажеш?

— Так точно, пачку паперу. Пізніше агент на складі деревини повідомив, що у них було замовлення на дошки з вишневого дерева. Тесля, що робив замовлення, розповів, що дошки купує для клієнта, як звати, не знає, приїхав на велосипеді, наступного дня обіцяв забрати.

— Ну а ви що? — полковник застукав пальцями по стільниці.

— У майстерні теслі було розміщено засідку. Але ніхто не з’явився. Прикмети, що нам повідомив тесля, повністю збігаються з прикметами, повідомленими продавщицями промтоварів.

— Тобто це був один той самий чоловік?

Стекляр кивнув:

— Так точно. Він приїхав до Клевані за папером та вишневим деревом, а потім здійснив замах на капітана Маркелова.

— Навіщо? — запитав полковник.

— Що навіщо?

— Замах навіщо?

— Ну як... — розгубився Стекляр.

Шевченко по черзі подивився на кожного члена групи.

— А так. Навіщо? Ти їдеш до міста для того, щоб купити паперу та замовити вишневе дерево. Правильно?

Усі разом кивнули.

— Тоді підриваєш капітана Маркелова і в результаті не виконуєш того, за чим приїздив. Не отримуєш вишневого дерева. Тут не сходиться, розумієте? Якщо він їхав по Маркелова, нащо замовляв вишневе дерево? А якщо їхав по вишневе дерево, нащо кидав гранатою у Маркелова?

— Дозволите висловити версію, товаришу полковник? — одразу схопився Стекляр.

— Валяй, — Шевченко махнув рукою.

— Мені здається, що метою поїздки все-таки була вишня. А замах на капітана — це, так би мовити, імпровізація. На це вказують і обставини справи. Він побачив Маркелова і різко змінив рішення.

— Чому? — зіщулився полковник.

— Особисті рахунки, — припустив Стекляр.

— Може бути, — Шевченко подивився на Маркелова. — У тебе є з кимось особисті рахунки?

— В смислі? — не зрозумів той.

— В смислі ворогів. Маєш ворогів?

— Не знаю, — Маркелов спробував почухати скроню, але зачепив пов’язку, що прикривала гулю, і ойкнув. — Ой, чорт!

— Думаю, ворогів у кожного з нас задосить, — сказав Стекляр.

— Але це особисте. Він міг кинути гранату у будь-якого офіцера з райвідділу, а кинув у Маркелова. Значить так, — Шевченко знову вибив дріб пальцями на столі. — Ти повинен згадати усі справи, які вів останні роки, де ідеться про родичів бандитів, яких вислали на поселення або в табори. Це явно хтось із них.

— Єсть, — кивнув Маркелов.

— Які ще заходи пропонуєте? — запитав полковник у Стекляра.

— Перш за все, ми доручили місцевому активу та нашим агентам розпитати людей у найближчих до Клевані селах, чи не бачив хто людину на велосипеді того дня. Це дозволить виявити напрямок пошуку.

— Слушно.

— Друге. Розпочинаємо тотальні обшуки всіх хуторів та хат, що знаходяться на відстані від села. Дали завдання контролювати великі закупівлі будь-яких продуктів на ринках чи у споживкооперації, допитувати покупців та за необхідності проводити обшуки.

Шевченко гмикнув:

— А ви не думали, що бандити встигнуть утекти?

— Та куди він втече, безногий? — не витримав Маркелов.

Стекляр глянув на нього з докором.

— Інвалідність Хасевича не дає їм змоги швидко пересуватися, — переформулював він думку колеги.

— Так, — полковник хлопнув по стільниці долонею, підводячи під розмовою риску. — Капітан, у ваше розпорядження передаються усі наявні сили обласного управління. Зрозуміло?

Стекляр зблід і підхопився зі стільця:

— Служу Радянському...

— Чекай, — зупинив його Шевченко. — Перекрий усі стежки, притисни усіх хуторян, пообіцяй агентам великі премії. Але він не повинен втекти.

Тут уже підвелися усі члени слідчої групи.

— Не сумнівайтеся, товаришу полковник, — впевнено сказав Стекляр.

— Не втече, — пообіцяв Маркелов.