Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
Білл дивився на все це розмаїття і розумів, що його час безповоротно минув. Те, що він колись намалював, нині стало банальним, ба навіть старомодним. Інші художники творили майбутнє, не знаючи, що їхні досягнення зовсім скоро теж поїсть іржа забуття. Архіви, музеї та ретроспективи — от і все, чим зможе тішитися автор. А життя іде вперед і не бере з собою зайвого багажу.
Окрім технічних досягнень кожен з учасників виставки прагнув познайомити світ зі своєю культурою. Росіяни робили ставку на балет, американці — на кіно, тому усі зали та майданчики Монреаля ввечері були заповнені вщерть.
«Дамбо», — прочитав Титла на запрошенні, отриманому від організаторів. Вони покажуть старий мультфільм Діснея на Всесвітній виставці? Двадцять шість років тому він отримав «Оскара». Але з того часу «Оскара» отримали десятки фільмів, а сам Волт Дісней, на жаль, уже залишив цей світ. Інша справа — Марлен Дітріх, яка особисто приходила на покази своїх фільмів. Вона збирала повні зали, бо була легендою, і люди йшли подивитися не стільки на екран, скільки на неї. А мультики? Кому вони зараз потрібні?
Утім, попри песимістичні очікування, до кінотеатру, де показували «Дамбо», набилося стільки людей, що Титлі довелося буквально пробиратися до свого місця. Дорослі й діти, старі й малі — усі були веселі та збуджені, бо під час виставки у місті всі були такими.
Вимкнули світло, на екрані почалися титри. «Волт Дісней представляє». Титла читав прізвища, які нічого не казали глядачам, але були частиною його життя: Фред Мур, Норман Ферґюсон, Арт Беббіт. Арт, що став причиною і злету, і фіаско, що надихав усіх на перемоги і врешті на найбільшу з них — страйк, перемогу, що перетворилася на поразку.
На екрані їхав поїзд з цирковими тваринами, а Титла бачив перед собою зовсім іншу картину. От він уперше заходить до студії Діснея, де художники перед дзеркалами кривлять обличчя, от на базарі купує бурячок — майбутній ніс для гнома Буркотуна, от знайомиться з Адрієн, коли вона приходить позувати для художників. А от на килимі у вітальні сидить маленький Петрусь — осьо ж, на екрані, у вагоні перед мамою, слонихою Джамбо. Здорове праве око Титли почало свербіти так, що не можна було зрозуміти — це у Дамбо на екрані в очах двоїться, а чи у нього самого усе розпливається в очах.
Глядачі поруч і Титла у своєму кріслі дивилися зараз зовсім різні фільми. На екрані танцювали слони, ворони та клоуни, а у фільмі Титли грали зовсім інші персонажі — Дісней, Беббіт, батько Петро-старший із мамою, Адрієн, аніматори й помічники, фарбувальники, моделі, уроки скульптури у Парижі, батькове село на Тернопіллі...
Година пролетіла непомітно, і Титла отямився від гучних оплесків, що лунали навкруги. Він стрепенувся і почав оглядатися. З балкона просто в обличчя йому світив яскравий прожектор, глядачі із сусідніх крісел обернулися і щосили плескали у долоні. Голос у динаміках щось говорив французькою, потім перейшов на англійську.
— Ми раді вітати у залі художника, що створив «Дамбо», видатного аніматора Білла Титлу!
Титла не повірив власним вухам і знову безпомічно озирнувся. Глядачі навкруги посміхалися, задні ряди привставали з крісел, щоб краще роздивитися. Сусід, статечний канадієць, зробив заохочувальний жест рукою, запрошуючи підвестися, і Титла послухався та став на рівні.
Зал вибухнув овацією. Титла дивився навкруги і відчував, що перед ним знову все розпливається. Але зараз це вже не був екранний ефект — з його очей струмилися правдиві сльози.
28
Велика зала Львівського медичного інституту ледь вміщала старшокурсників лікувального факультету, яких зібрали на святкові збори. Тося не любила подібних заходів, але куди діватися — якщо не брати участь у «громадському житті», то про червоний диплом можна й не мріяти, обов’язково завалять на державних іспитах. Вона знайшла собі місце на останніх рядах — традиційному притулку гультяїв та індиферентних до ідеології студентів. Там пошепки перемовлялися та стиха коментували почуте з трибуни, потайки різалися у карти чи розгадували кросворди. Поруч з Тосею примостився Микола, хлопець з паралельного потоку, який упадав за нею вже пів року. Гарний хлопець, тільки дуже балакучий — Тося таких побоювалася.
На трибуні стояв комсорг факультету, чистенький, дженджикуватий, модний кок на голові наслідував зачіску нещодавнього вождя радянських комсомольців Павлова, знятого з посади за компанію із головою КҐБ Семичасним та секретарем ЦК «залізним Шуриком» Шелепіним. Ходили чутки, що вони замірялися на самого Брежнєва, але той виявився сильнішим.
— Зачіска у нього якась ідеологічно шкідлива, — прошепотів Микола над вухом.
Тося посміхнулася кутиками губ. Це й справді було смішно — як комсорги усіх рівнів намагалися наслідувати начальство.
— Шановні товариші! — почав промовець, і зала одразу затихла. — Наша країна зустрічає 50-річчя великого Жовтня і ми, комсомольці медінституту, не маємо права залишатися осторонь. Тому сьогодні ми зібрали вас тут, щоб підбити підсумки роботи нашої комсомольської організації та звітувати перед партією про успіхи та досягнення, якими Львівський медичний рапортує радянському народу у рік великого ювілею.
Комсорг прочистив горло і обвів поглядом слухачів. Задні ряди похнюпилися в очікуванні довгої та занудної промови і не помилилися.
— Переваги соціалістичного ладу дозволили нашій країні збільшити промислове виробництво у 63 рази, порівняно з 1913 роком. Реальні доходи на одного робітника зросли у шість з половиною разів, а на одного селянина навіть більше — у вісім з половиною! Виробництво електроенергії, тракторів, комбайнів перевищує показники 1913 року у сотні й сотні разів!
— А виробництво телевізорів зросло у мільйони разів проти 1913-го, — скептично пробуркотів Микола.
— Зустрічаючи ювілей Жовтневої революції, радянський народ збудував найвищу у світі телевежу в Останкіно, яка понесе слово правди про перемоги соціалізму в ефір по всій Землі. Наші радіохвилі...
— Найбільші радіохвилі у світі, — сказав хтось позаду, і останні ряди схилили голови, ховаючи посмішки.
— Кому там смішно? — помітив пожвавлення промовець. — Комсорги груп, приведіть до ладу своїх комсомольців.
Комсорги, що сиділи у перших рядах, ближче до начальства, почали нервово озиратися.
— Радянський Союз захопив тверде лідерство у космосі, і станція Луна-10 посилає нам сигнали з Місяця. Місяць наш!
Комсорги завзято заплескали у долоні, намагаючись спокутувати провину своїх комсомольців. За ними аплодувати почала вся зала.
— Ну, про загибель космонавта Комарова він, звісно, не згадає, — прошепотів Микола на вухо Тосі.
Вона озирнулася на нього, але не відповіла.
— Не забуваємо ми і про жертовність радянських людей та величну Перемогу над фашизмом. У Волгограді цього року зведено величний меморіал на Мамаєвому кургані, головна статуя якого — Батьківщина-мати — є найвищою у світі, і у два з половиною рази переважає висоту американської статуї Свободи!
Знову залунали оплески.
— Радянські трудящі відтепер матимуть 5-денний робочий тиждень! — не чекаючи їхнього закінчення проголосив комсорг. — Щоправда, медиків це не стосується, адже наша професія зобов’язує служити людям 24 години на добу.
Після перерахування досягнень соціалізму комсорг перейшов до справ студентських: суботники, спартакіади, конкурси, фестивалі, — усього того, що звуть громадською роботою. Тут уже можна було розслабитися, адже усмішки могли трактуватися як спогади про радісні та світлі моменти факультетського життя.
Потім виступали члени комітету комсомолу та проректор, голова партійної організації інституту, тому збори затяглися, і коли нарешті прозвучали останні слова, студенти рвонули до виходу із зали, як застояні коні.