Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
Попутною підводою вони доїхали прямо до лікарні — пощастило, що візникові треба було навідати там жінку, отож він і не взяв з попутників ніякої плати окрім, звісно «дякую», яке Антося повторила, мабуть, разів зо п’ять, аж дядько засміявся:
— На стільки я не наробив.
Людей у поліклініці було багатенько, тому начекалися, поки потрапили до кабінету, а там «роздягайся», «дихай — не дихай», «скажи: А-а-а».
— Ходи сюди, ми тебе зважимо, — сказала медсестра.
— Для чого? — здивувалася Антося.
— Як це, для чого. Щоб побачити, чи ти здорова, треба тебе зважити.
— Як нашу льоху різали, теж зважували, тільки не всю, а шматками, — Антося підійшла до ваги.
— Не бійся, тебе не будемо різати, — медсестра засміялася.
Врешті Устині видали складений удвоє аркушик з Антосиним прізвищем та печатками.
— Ваша дєвачка здарова, — сказала лікарка.
— Мене звати Антося, а не Дєвачка, — обурено сказала Антося.
— Антосю, дєвачка — це не ім’я, це «дівчинка» по-російськи, — нахилилася до неї Устина.
— Нічіво, в школє научітца, — лікарка нещиро посміхнулася.
Після лікарні вони зголодніли, тому Устина видобула з сумки пиріжки, що завбачливо взяла з собою. Поїли тут-таки, біля лікарні, сидячи на лаві.
— А дядько Зот до нас більше не повернеться? — раптом озвалася Антося.
Устина тривожно озирнулася, але, на щастя, нікого поруч не помітила..
— Мовчи. — сказала вона тихо. А потім гучно додала. — Зайдемо ще в магазин, треба взяти мила і гасу.
Антося мовчала, ображено надувши губи.
— Ходім, — підштовхнула її Устина.
Магазин був недалеко, але Антося весь час відставала.
— Воруши ногами, бо не встигнемо, — Устина міцно взяла дочку за руку і тут побачила процесію.
Сіру шкапу, запряжену у підводу, вів за повід солдат. Поруч із підводою виступало двоє офіцерів — одного з них, капітана Маркелова, Устина впізнала. Позаду ішло ще троє військових і один цивільний із чіпкими очима. Він уважно оглядав перехожих, що, побачивши підводу, намагалися відвернутися чи опустити обличчя.
Бо на підводі, накриті рядном, лежали людські тіла.
— Партизанів побитих везуть, — сказала бабуся біля ґанку крамниці.
— Замовкніть, мамо. Бо біду накличете, — прошипіла їй молодиця, що стояла поруч.
Устина зробила крок у бік, затуляючи Антосю, якій не годилося дивитися на таку картину, і раптом помітила, що з-під рядна на підводі визирає дерев’янка — саморобна, стоптана на кінці, засмальцьована дерев’яна нога. Її не можна було ні з чим сплутати. От підвода похитнулася на вибоїні, і дерев’янка стукнула об борт.
Устина пополотніла, але миттєво відвернулася, щоб не побачив той цивільний, бо знала, що цього він і чекає — аби упізнали, аби виказали себе, а тоді — справа, суд і Сибір. Устина рвучко розвернулася і присіла біля дочки, затуляючи її від процесії.
— Давай хустку поправлю.
— Вона вже поправлена, — заперечила Антося, але марно, мама й не збиралася її слухати.
— Стій спокійно!
Устина розв’язала вузол і взялася по-новій намотувати хустку, спиною відчуваючи погляд цивільного.
— Отак, зара я поправлю.
У міру наближення підводи Устина розвертала дочку так, щоб вона не могла побачити страшного вантажу під рядном. А коли колеса прорипіли за спиною, раптом підвелася і знову вхопила доччину руку.
— Ходім!
— Куди? А магазин?
Але Устина швидким кроком уже ішла геть, тож дитина підстрибом ледь встигала за нею.
— Ти ж казала, що тре мила і гасу, — Антося була здивована такою поведінкою мами.
— Іншим разом, — замість пояснень кинула та.
За їхньою спиною, далеко позаду підвода зупинилася, і солдати почали знімати з неї тіла убитих. Їх клали на землю, спираючи на паркан, щоб було видно обличчя. Чоловік у цивільному стояв поруч, роблячи вигляд, що курить, а сам насправді уважно спостерігав за перехожими.
— Бери двох бійців, — наказав Маркелов лейтенанту з клеванського відділу. — Збирай людей з усіх хат. Подивимося, чи нема тут знайомих цих бандитів. — Маркелов нахилився над підводою і дістав полотняну ляльку з ретельно намальованим обличчям та червоним бантиком у зачісці. — І дітей, обов’язково дітей хай беруть. Може, дізнаємося, чия це лялька.
І Королівна Сніжка лягла на пожовклу траву поруч із тілом художника.
27
Віднедавна до Білла Титли почали приходити його герої.
— Білле, ти як? — запитував Мудрик, найрозумніший серед гномів.
— Якщо чесно, хріново, — зізнавався Білл. — Ліве око вже зовсім не бачить, серце тисне, голова іде обертом. Геть не можу працювати.
— А хіба маєш де працювати? — цікавився Буркотун.
— Твоя правда. Не маю.
— Член Американської кіноакадемії, лауреат «Оскара», Мікеланджело анімації, тебе ж так називали, правда, — Мудрик поправляв окуляри на носі, — і не має роботи? Як так?
— А отак, — зітхав Титла.
Стромболлі, досвідчений театральний продюсер, сідав на край ліжка.
— А все тому, що ти кинув гарного господаря і надійний тил заради чергових фантазій. Просто як цей шалапут Піноккіо.
— Ну, я відчув, що вичерпав себе у Діснея. Хотілося чогось новенького.
— На фермі? — Стромболлі скептично крутив бороду.
— Чому на фермі? А «Парамаунт Пікчерз»? Маленька Одрі? Попай?
— Переспіви чужих коміксів? — Буркотун завжди критично ставився до свого автора.
— Неймовірний містер Лімпет, — наполягав Білл.
— Там, де твої рибки грають разом з людьми? Цікавий експеримент, але не більше, — Мудрик був безжальним, як усі розумники.
— Ти перевів своє життя на малювання реклами та нездійсненні прожекти, — підвів риску Стромболлі. — Це я тобі як працівник шоу-бізнесу кажу.
Мудрик менторськи зиркав крізь окуляри, Буркотун підтакував, а Дамбо, як ніколи схожий на свій прообраз — маленького Петрика, дивився жалісними очима.
— Але я намагався повернутися.
— І тебе не взяли. Я би теж не взяв Піноккіо після всіх його витівок, — Стромболлі грав своїми великими чорними бровами і був схожий на професора.
— Двічі в одне кіно не зайдеш, — скрушно кивав Буркотун.
Після таких снів Білл прокидався і довго лежав у ліжку. Він розумів, що нічні гості мають рацію. Але з іншого боку — вони ж приходять до нього. Значить існують. Значить він недарма працював ночами, недарма витрачав молодість і здоров’я. Його герої досі живуть у кінозалах, у телевізорі, у дитячих книжках, у головах та серцях. Хіба цього мало, щоб почуватися щасливим?
— Мало, — звучала у голові відповідь немилосердного Мудрика.
Добре, що Американська кіноакадемія ніколи не забуває своїх членів — от і зараз вона запросила Білл а Титлу до Монреаля, де проходила неймовірно помпезна та яскрава Всесвітня виставка Експо-67. Острів Сент-Елен, що раніше виконував роль заміського парку, зараз перетворився на казкове місто з надсучасних, фантастичних, ба й просто чудернацьких споруд. Усі країни світу намагалися вразити публіку своїми досягненнями. Американці збудували гігантську ажурну сферу, сплетену з арматури за проектом геніального Фуллера. Господарі-канадці свій павільйон зробили у вигляді величезних вігвамів, що разом утворили єдину м’яку конструкцію. Радянський Союз, схильний до гігантизму навіть більше ніж інші, привіз грандіозну прозору конструкцію, схожу на ятку торгівця морозивом. До виставки протягнули нову лінію метро, а на протилежному березі річки Святого Лаврентія здійнявся шедевр стилю бруталізм — житловий комплекс Хабітат-67, який, на перший погляд, нагадував гору з невідправлених поштових посилок. На вуличних сценах співали зірки джазу та року, і навіть сам Ед Салліван транслював звідси своє знамените шоу талантів.
Мільйони людей з усього світу, відкривши роти, споглядали на ці розкоші, гуляючи між павільйонів та сидячи вдома біля телевізора. Королева Єлизавета, президент Ліндон Джонсон, принцеса Монако і колишня зірка Голлівуду Грейс Келлі, вдова президента Кеннеді Жаклін з його братом Робертом, імператор Ефіопії Хайле Селассіє, французький президент де Голль та безсмертна Марлен Дітріх теж були своєрідними експонатами виставки, бо привертали увагу не меншу, аніж найвидатніші технічні досягнення.