Після війни. Історія Європи від 1945 року

Проблема полягала в тому, що, послабивши монополію партії на владу й ініціативу, Горбачов відповідно зменшив і свій власний вплив. Він був змушений вступати в тактичні союзи й маневрувати між радикальними позиціями інших. Для демократичних політиків це знайома, хоч і незручна, необхідність; але в очах країни, яка звикла до сімдесяти років диктатури, такі хитання робили Горбачова просто слабким. З початку 1989 року й надалі популярність радянського президента серед громадськості стабільно падала. Станом на осінь 1990 року Горбачова підтримував тільки 21% населення.

Отже, задовго до того, як Горбачов утратив владу, він остаточно потрапив у немилість. Але тільки у своїй країні — за кордоном буяла «Горбіманія». Під час його дедалі регулярніших візитів за кордон Горбачова урочисто приймали західноєвропейські політики й вітали захоплені натовпи. Наприкінці 1988 року Марґарет Тетчер — одна з найпалкіших шанувальниць Горбачова — заявила, що «холодна війна» «закінчилася». З перспективи Східної Європи такий діагноз міг видатися передчасним; але й там Михайло Горбачов мав велику популярність.

У «народних» демократіях внутрішньополітичні муки радянського лідера не лишилися непоміченими, але важили менше, ніж його закордонні виступи, зокрема широко цитована промова перед Організацією Об’єднаних Націй 7 грудня 1988 року. Оголосивши про одностороннє скорочення звичайних збройних сил Радянського Союзу в Європі, Горбачов повчально повідомив слухачам, що «свобода вибору — це універсальний принцип. Винятків бути не може». То була не просто відмова від «доктрини Брежнєва», визнання, що Москва не застосовуватиме силу, щоб нав’язати свою версію соціалізму братнім державам. Поступкою Горбачова стало те (і так його одразу ж і зрозуміли), що громадяни держав-сателітів тепер були вільні йти своєю дорогою, не обов’язково соціалістичною. Східна Європа от-от мала повернутися в історію.

Під керівництвом Михайла Горбачова Радянський Союз, починаючи з 1985 року, дедалі більше усувався від прямого нагляду за державами-сателітами. Але до чого могло призвести таке зростання відчуження, залишалося незрозумілим. Народними демократіями все ще керували авторитарні партійні кліки, а їхня влада спиралася на масивний репресивний апарат. Поліція та розвідка були тісно пов’язані із силовим апаратом Радянського Союзу й підзвітні йому, а також продовжували працювати напівавтономно від місцевої влади. Тимчасом коли керманичі в Празі, Варшаві чи Східному Берліні починали усвідомлювати, що більше не можуть розраховувати на безумовну підтримку Москви, ані вони, ані громадяни їхніх країн не мали чіткого розуміння, що це означало.