Після війни. Історія Європи від 1945 року

Природним інтуїтивним кроком з боку партійного керівництва (і у Варшаві, і в Москві) було запропонувати «реформи». У 1986 році Ярузельський, на той час президент держави, випустив із в’язниці Адама Міхніка й інших лідерів «Солідарності» та через новостворене Міністерство економічних реформ запропонував скромний набір економічних змін, спрямованих, серед іншого, на поновлення іноземного фінансування польського державного боргу, який швидко наближався до позначки в 40 мільярдів доларів[472]. У дивному реверансі в бік демократії уряд у 1987 році навіть почав запитувати у поляків, економічну реформу якого «типу» вони хотіли б: «Чому б ви надали перевагу? — запитували вони. — 50-відсотковому збільшенню ціни на хліб та 100-відсотковому на бензин чи 60-відсотковому збільшенню ціни на бензин і 100-відсотковому на хліб?». Не дивно, що відповідь суспільства, по суті, звучала так: «Ні тому, ні тому».

Запитання — і рішення його поставити — добре ілюструє політичну й економічну кризу комуністичних лідерів Польщі. Про занепад авторитету влади свідчить навіть те, що членство Польщі в МВФ стало можливим частково завдяки згоді самої «Солідарності». Попри заборону, спілка змогла зберегти свою організацію за кордоном, і саме брюссельський офіс «Солідарності» рекомендував директору-розпоряднику МВФ у вересні 1985 року прийняти Польщу до своїх лав — водночас переконуючи, що часткові покращення Ярузельського були наперед приречені і що лише пакет докорінних реформ міг владнати проблеми країни[473].

До 1987 року найдивовижнішою ознакою польського становища стала власне безпомічність партії та її органів. Польська об’єднана робітнича партія, чиїй монополії на владу, по суті, ніщо очевидне не загрожувало, скочувалася в небуття. «Контрсуспільство», десятиліття тому задумане в теорії Міхніком й іншими, фактично постало як джерело влади й ініціативи. Після 1986 року дискусії всередині польської опозиції тривали не так про те, як навчити суспільство бути вільним, як навколо того, якою мірою опозиція має погоджуватися на співпрацю з режимом і заради чого.

Група молодих економістів з Варшавської школи планування й статистики під керівництвом Лєшека Бальцеровича вже розробляла плани для автономного приватного бізнес-сектору, вільного від центрального планування, — тобто ринку; ці та інші пропозиції запекло дискутували «неофіційні» поляки та широко обговорювали за кордоном. Але керівні принципи політичного «реалізму» й засади «самообмеження» 1980–1981 років залишалися чинними: конфронтації та насильства, які могли лише зіграти на руку партійним «яструбам», ретельно й успішно уникали. Одна справа — розмови, інша — авантюри.