Аналітична історія України

По–друге належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал–демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі — були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині “мірового імпєріалізма”, що тут поробиш! Потім — прийшов Гітлер.

Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.

Звернімо увагу на те, що лише надто вже недалекій людині, якому–небудь Роменові Роллану або Томасові Манну — може бути близькою проста думка: гітлерівський націонал–соціалізм та сталінський комунізм — є протилежні системи: непримиренні антагоністи.

Багато, дуже багато було в них спільного, навіть — тотожнього. Відома пісня “Горст Вессель” та наш прислівний подвійний марш, для авіаторів — “Всє вишє, і вишє, і вишє, / стрємім ми полєт нашіх птіц…” або для радистів (що за безглузда ідея!) - “Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєнн провода…”, — співаються на один мотив, на ті самі ноти. Хто у кого украв — не знаю, але історія вчить, що нечистими на руку бували переважно московити. Наці, якого похвалили за вірну службу, витягувався й рапортував: “Служу Великій Германії!”, старанний русак за тих самих обставин витягувався й рапортував, — “Служу Совєтскому Союзу!”; ну, і всяке таке.

Але, були — ясна річ, певні порізнення, так само добре відчутні, як і важкі для формулювання. Скажімо простіше, як поміж німецьким шкіряним чоботом, якому зносу немає, та совєцьким кирзовим, який вже через місяць «запросіт каші». Хоча знаходитись, що під одним, що під другим, — можливо, однаково неприємно. Взагалі, можна би сказати, що у наці була якась, хай спотворена, але інтеліґентність. До совєцьких таке поняття є просто неможливе до застосування; як у них кажуть — “дубьє дубьєм”.

Зі зростанням політичної популярності Гітлера надії Москви повинні були безумовно піднятись: соціал–демократів, котрі й не мислили про реванш, тепер можна було, нарешті, взяти у кліщі. Леґенди про побойовиська поміж комуністами Тельмана та штурмовиками Гітлера, — є не більше, ніж із наміром культивовані леґенди. Між ними був, у найгіршому разі, озброєний нейтралітет, а вся енерґія була спрямована на знищення соціал–демократів. Ворогом № 1 для обох були саме демократи, які не прагнули реваншу та не палилися воювати. Про це свідчать усі, як один, документи Комінтерну та виступи “вождєй” і “вождішєк” на партійних з’їздах. Зате першим союзником та помічником був Гітлер, який зробив реванш своєю політичною проґрамою. Тепер більшовики були спокійні — Другій світовій бути.

Першою спромогою розпалити всесвітню пожежу, була — нема сумніву, громадянська війна в Еспанії, до якої більшовики й ув’язалися — єдино, у намаганнях зіштовхнути Гітлера з Англією та Францією. Як втратили цікавість до всієї авантюри, цілком задовольнившись прибутком у вигляді золотого запасу Еспанїї (600 тонн золота), якого вкрали. На долю самої республіки їм було просто наплювати.