Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
Залунали аплодисменти, їх змінили фортепіанні акорди.
Плевицька тим часом у співі переливала душу. Її меццо-сопрано було хвилюючим, і хоч Едіт дуже погано розуміла російську, перекладу не потребувала.
«Лєбьодушка»… — прошепотіла вона услід за конферансьє незрозуміле, незнайоме, схоже на поцілунок слово — назву наступної пісні. І у ту ж мить відчула, як тепла рука Алекса, під квітами, що лежали у нього на колінах, торкнулася її руки.
Цей дотик заважав дихати, думати, слухати…
Щоб хоч трохи внутрішньо заспокоїтися, Едіт взялася пригадувати, що чула про талановиту російську співачку. Здається, у котрійсь із французьких газет вона читала, що до більшовицького перевороту в Росії талантом Надії Плевицької захоплювався сам імператор Микола II, навіть іменував її за талант «курським солов’єм» і плакав, низько схиливши голову.
Раніше Едіт думала, що усе це могло бути сентиментальною вигадкою репортерів, таким собі журналістським прийомом, що мав на меті зворушити читачів, але тепер, слухаючи спів Плевицької, вона вже не мала сумніву у щирості того, хто писав ту статтю.
З часом Надія Плевицька припинила гастролі. Відсиджувалася разом із чоловіком на своїй фермі. Здавалося, світ забув і про неї, і про її талант. Та ось така рідкісна нагода!
— Дякую! — розчулено прошепотіла Едіт майже торкнувшись губами щоки Алекса, коли пролунав останній акорд і зал вибухнув аплодисментами.
Він мав би зрозуміти її емоції, за що вона йому дякує…
— Ходімо, ходімо, Едіт! — проказав він, посміхаючись. — У нас ще є важлива місія — подарувати співачці квіти.
* * *
Дорогою назад він знову мовчав. Наче нічого й не сталося, ніби то не він якихось дві години тому опинився на порозі її фотостудії і спокусив концертом Плевицької.
Навіщо це йому було потрібно? Навіщо приперся до неї «під мухою» і плів казна-що? Навіщо було пропонувати манто дружини, тягнути її до «Савою»? А букет? Що за ідіотський букет він приніс у подарунок співачці? Хто дарує букети у такій страшній обгортці?
А ця дивна фраза, яку Макміллан промовив, коли вони підійшли до Плевицької: «Квіти для прекрасної фермерки!»
Який жах! Плевицька у ту ж мить підвела погляд і якось дивно глянула на нього, мабуть, здивована тим, що зухвалий незнайомець наважився так її назвати.
Хоча, замість вперіщити Алексові тим букетом, вона лише люб’язно всміхнулася і так щиро подякувала за увагу до її таланту, немов почула найприємніший у світі комплімент.
— Едіт… Вже пізно… вас відвезти додому? — раптом поцікавився Макміллан. — Ви ж не збираєтеся ночувати у фотомайстерні?
Вона розгублено подивилася на нього.
— Що то було? — запитала нарешті.
— Що саме? — перепитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.
— Сьогоднішній вечір… «Савой»… Плевицька… Що то було?
— Як на мене, чудовий вечір у вашому товаристві, — промовив він, м’яко усміхаючись. — Хіба ні?
Едіт розгубилася.
— Так, звичайно… Прекрасний концерт. Але… навіщо? Навіщо вам усе це було сьогодні?
— Іноді я дію імпульсивно… — відповів Макміллан із лукавою посмішкою. — Але чому вас так збентежило моє запрошення?
Едіт судорожно вдихнула.
— Алексе… Не морочте мені голову! Думаю, у вашої дивної поведінки має бути якесь логічне пояснення… Спочатку я подумала, що… Але тепер ви мене зовсім збили з пантелику!
Макміллан зупинив авто. Навмисне у тіні, подалі від ліхтарів. Повернувся до неї. Вона завмерла, не розуміючи, чого чекати — поцілунку, обіймів… Чогось із того, що зазвичай роблять люди, усамітнившись…
— Едіт… Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — запитав він несподівано.
— Що саме? — поцікавилась вона, здивована до краю навіть не запитанням, а його раптовим переходом на «ти».
— Ну… твоя фотостудія, робота на Дейча… — проказав він.
— Якесь дивне запитання! Ти ж і сам усе знаєш, Алексе… Для мене це взаємопов’язані речі, — перейшла і вона на «ти», хоча за три роки знайомства з Макмілланом жодного разу не наважилася цього зробити.
— Неправда, — похитав головою Алекс. Він обперся рукою на спинку її сидіння і замислено промовив: — Ти дуже чуттєва, романтична і витончена жінка. Навіть не знаю, у який спосіб тебе змусили працювати на Дейча, чи правильніше сказати, на совєцьку розвідку. І навіщо взагалі тобі це здалося.
Едіт підвела розгублений погляд на Макміллана.
— Не знаю, у який спосіб тебе змусили принести свій талант у жертву ідеалам пролетарської революції, — продовжував він, — але щось мені видається, то було зроблено не надто вишукано… Може, навіть брутально. Я не так часто спілкуюся з тобою, — додав, стишивши голос. — Не так часто, як хотілося б… Та кожного разу помічаю у твоєму погляді якусь печаль, невдоволення… І навіть… погано прихований біль.