Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
І хоч Едіт вдалося схилити до співпраці із совєцькою розвідкою не одного поважного лондонського професора та посадовця, вони, наче заведені, не втомлювалися повторювати: розсудливість — головна англійська властивість і якщо їхня діяльність шкодитиме Великій Британії… Тьху!
Британці і справді, наче ненормальні, пишаються своєю історією, своєю культурою, своїми королями, своїми традиціями, своєю клятою англіканською церквою…
«Повстаньте, гнані і голодні, ми свій, ми світ новий збудуємо…» — це не про них! Бо англійців цілком і беззаперечно влаштовує їх старий, прогнилий наскрізь консервативний світ із монархами, лордами, ранковою вівсянкою, вінками з гостролисту та пудингом на Різдво.
Едіт це постійно намагалася пояснити Арнольдові Дейчу.
Так, Лондон став, мабуть, найспокійнішим і найнуднішим містом у світі!
Та й останнім часом, що гріха таїти, Едіт не дуже таланило на справді цікавих людей, а тих, якими завдяки їй збагатилася агентурна мережа, Дейч віддаляв від неї і забороняв подальші контакти. Будь-які. Навіть випадкові.
Так і сказав.
Вона відчувала, що кисне і чим далі — то більше стає непотрібною.
Ще трохи — і Дейч взагалі відсторонить її, «заморозить»…
Стосунки з благовірним теж не клеїлися. Після повернення Алекса Тюдора-Харта з Іспанії вони віддалилися, стали чужими. Спали у різних кімнатах, зустрічалися хіба за сніданком, бо вечері в Алекса завжди були деінде, з поважними колегами — лікарями чи… та яка різниця, з ким!
А ще більше їх роз’єднував син, хлопчик, що народився з розумовими вадами. Алекс Тюдор-Харт, попри те що сам був лікарем, вважав Майкла неабиякою ганьбою.
Він соромився не лише сина, але і її, дружину, яку пригрів наче приблудну кішку. Дав їй своє ім’я, статус, а вона не змогла здійснити найпростішого, того, на що здатна остання лондонська шльондра, — народити йому нормальну дитину! Здорового спадкоємця!
Алекс якось сказав їй, що, можливо, вона і є лондонська шльондра, бо Дейч прозоро натякнув йому, що Едіт ніколи не була святою та божою… Отже, і це дитя може виявитися не від нього і бути їй покаранням за гріхи та безсоромність.
Він ще не наважувався сповістити їй прямо, що поміж ними усе скінчено, та Едіт прекрасно це зрозуміла. Вона не ставила зайвих запитань, не присікувалася і не влаштовувала істерик.
Для хлопчика знайшла надійну кваліфіковану няньку й усе облаштувала так, щоб ні Алекс, ні вона сама не бачилися з дитиною більше, ніж необхідно.
Що ж до самої Едіт, то вона прекрасно усвідомлювала: Алекс Тюдор-Харт давно відіграв свою роль у її житті. Він дав їй те, чого вона потребувала. І тепер, можливо, їй настав час рухатися далі…
Шукати нового.
Дедалі частіше у ці похмурі січневі вечори вона залишалася у фотомайстерні, варила собі каву, сідала у крісло і думала.
Думала про нього. Про іншого Алекса. Алекса Макміллана.
Його вона не бачила уже давно. Хіба могла читати його статті в «Обзервер» та іноді чула якісь уривки, згадки про нього від Арнольда Дейча.
Ні Алекс, ні його «Англійська троянда» більше не заходили до неї.
Він, звичайно, вів справи напряму з Дейчем. Вона ж, його дружина, занадто манірна, панська та непостійна, аби підтримувати дружбу з якоюсь фотографинею…
Едіт стиснула у руці горня з гарячою кавою, аж долоню запекло, і мимоволі подумала, що мусить щось зробити. Нехай навіть попри заборону Арнольда Дейча! Нехай навіть усупереч усім тим дурним шпигунським інструкціям!
Одного разу з Отто вона вже вчинила так. І це їй тільки допомогло. Вона наче вирвалася із пастки, стала вільною. Самоствердилася! І досить впевнено крокувала життям аж дотепер…
Якби тільки не Майкл… не ця нещасна дитина! Він наче і справді покарання за її гріхи, народився розумово відсталим!
Хіба вона сподівалася на таке? Хіба взагалі хотіла мати дітей від чоловіка?
Містер Тюдор-Харт — проклятий боягуз і брехун! Так, він не просто лукавить, він бреше, стверджуючи, що Майкл — виродок у його ідеальному родоводі, котрий своїм генеалогічним корінням сягає мало не Едуарда-Сповідника!
Та Едіт знає правду. Сама ж бо дослідила! По материнській лінії у родині Тюдорів-Хартів уже були безумці!
Чому вона не завагітніла тоді, від Отто? Чому від тієї глупої пристрасті не змогла з ним зачати здорову і нормальну дитину?
Обманути тоді ще закоханого у неї Алекса Тюдора-Харта було б нескладно…
Навіщо зараз їй цей тягар?
Вільною рукою Едіт змахнула сльозу зі щоки і перегорнула сторінки свого записника, що лежав у неї на колінах. Прекрасно! Жодних планів, жодних записів, жодних зустрічей! Так і здуріти можна!