Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
«Друзі» з Луб’янки не скупилися на гроші і щедрі аванси, що не гірше за горілку притупляли його нічні докори сумління.
Ковальський з’явився на фермі знову вже за якихось кілька місяців. Із новою пропозицією. Тепер він від імені московскіх товаріщєй запрошував до співпраці й дружину Скобліна Плевицьку.
На відміну від чоловіка, вона погодилась легко і безстрашно, хоч усе ще не зовсім усвідомлювала, в чому полягатиме її роль, що їй належатиме робити.
Та усе це нагадувало Плевицькій захопливу пригоду після нудних сірих буднів на фермі, де вона марніла без колишнього богемного життя.
* * *
Едіт Тюдор-Харт відверто нудьгувала.
Різдво давно минуло, січнева погода — собаку з дому не виставиш… Усі замовлення виконані ще до новорічних свят, жодного клієнта у студії вже кілька тижнів. А тут ще й недавні похорони Георга V звели нанівець усі її сподівання: лондонцям з їхньою буржуазною ментальністю не до розваг, у траурі та скорботі, наче кожен у цьому місті — сам член королівської родини!
Вона зателефонувала додому дізнатися, як там Майкл. Нянька сповістила: усе спокійно, не вередує.
Раз-по-раз, кидаючи поглядом у вікно, Едіт зітхала, бо навіть на завше людному тротуарі перед її фотостудією не було ні душі.
Останнім часом справи йшли не так добре як бажалося. І хоч її фотомайстерня та фотографування були таким собі прикриттям, вона попри усе любила свою роботу.
Зараз це була б для неї гарна можливість відволіктися, перевести дух, приспати ненависних демонів, що час від часу виривалися на волю і нуртували в її душі.
Справи у резидентурі йшли поволі, та її керівник Арнольд Дейч не нарікав: тихше їдь — далі заїдеш. Лондонська резидентура збирала розвіддані з усієї Великої Британії, добре налагоджена агентурна мережа працювала як годинник. Лише у Лондоні резидентура послуговувалася донесеннями вельми поважних осіб, багатьох із яких знайшла та завербувала саме вона, найуспішніша «мисливиця за головами» Едіт Тюдор-Харт!
Проте Едіт вже давно не відчувала радості. Вона наче вперлася головою у стелю.
Що далі? Який розвиток? Скільки ще потрібно резидентурі агентів?
Кембріджська та оксфордська професура, студенти, журналісти респектних британських видань… їх у Лондоні не так вже й багато. А справді якісного матеріалу — і поготів!
Завдання з Гарретом Джонсом у 1933-му Едіт завалила.
За наказом Дейча намагалася під’їхати до нього на «рябій козі», та містер Джонс із притаманною йому холодною британською ввічливістю лише вказав їй на двері.
Після поїздки до СРСР та публічного викриття ним у британській пресі фактів голоду на теренах совєцької України Джонс немов передчував свою близьку загибель і був до чорта обережним. Він, здавалось, крізь свої окуляри навчився бачити людей наскрізь, тож одразу здогадався, ким насправді є і що насправді пропонує йому миловидна фотографиня в обмін на безпеку у рідній країні…
Даремно він не погодився! Прожив би ще трохи. А так… він сам підписав собі вирок. Смерть наздогнала його за два роки у Маньчжоу-Го від рук совєцького агента. А Джонс йому довіряв….
Подейкують, перед тим як застрелити, містеру Джонсу повідомили, що то помста за його патякання.
Хоча, звісно, Едіт не могла гарантувати, що навіть приставши на пропозицію лондонської совєцької резидентури, містер Джонс залишився б живим.
Часом Едіт думала: якби почалася війна, вона б збадьорилася, стала знову потрібною, незамінною, у неї з’явилася б купа нових завдань… Бо клятий Дейч згадує про неї лише тоді, коли припече!
Але на Туманному Альбіоні поки що ніхто не веде військових дій. Усе вирішують дипломатично і максимально коректно. Навіть червоні демонстрації корисних ідіотів із Компартії поліція розганяє по-джентльменськи — швидко та безкровно. Не так, як у Берліні.
Дейч якось розповідав: дівчину, що на вулиці роздавала агітки та продавала партійні газети, поліцейські затримали, привели до відділку, напоїли гарячим чаєм, нагодували канапками, попросили написати усе, що вона може пригадати… Вона сказала, що неграмотна, що не вміє ні читати, ні писати. І вони її відпустили, придурки! Ба більше, делікатно попросили більше не займатися подібним!
О так, англійці — не німці. Вони нізащо не проміняють свій спокій та традиційний файв-о-клок на демонстрації та якусь непевну боротьбу за чужі їм ідеали!