Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– То прошу два бризолі, – кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.
– Я не маю при собі й копійчини, – шепнула мені Ганка.
– Нічого, я трохи заможніший.
Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення – власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.
– Потанцюємо? – спитав я Ганку.
– Що? В такій сукні? – обурилася вона.
– Нам треба зблизька придивитися до того пана, – відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.
Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.
– Ви чудово танцюєте, – сказала Ганка,
– Невже? – здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.
– Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, – вела далі Ганка. – А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.
– Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…
– Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.
– Вам не подобається моя машина? – спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
– Але ваша машина таки ж негарна, – сказала Ганка.
– Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
– Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, – обурилася вона.
– Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
– І довго тривало ваше знайомство?
– Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
– І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
– Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
– Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
– Вони налагодилися тут довгенько розважатися, – сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
– Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
– Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
– Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? – безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
– Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
– А-а, теж дівчина з автостопом, – усміхнулася Тереза.
– Ні, – в'їдливо мовила Ганка.
– Вам щастить підвозити гарних дівчат, – засміялася
Тереза. – Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
– А ця пані, – показав я на Ганку, – глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
– Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? – звернулася вона до Ганки.
– Авжеж. І що з того? – гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
– Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
– У нього чудова машина, – сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. – Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.