Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кроки – дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям. Ці люди пройшли якнайбільше за двадцять кроків од нас, але нічого не помітили, – ми сиділи біля «сама» на бічній дорозі, що вела до містечка.
Троє невідомих спустилися до Вісли, але не в тому місці, де піщана дорога вела до води і де колись приставав пором, а трохи далі, коло кущів. Звідти почувся шелест, а тоді стукіт весел об облавок човна. Цей звук дуже характерний, бо корпус човна резонує і вода несе відгомін далеко-далеко.
Раптом нас оточив гурт хлопців.
– Лучники!..
Вільгельм Телль приклав мені пальця до губів.
– То браконьєри, – шепнув він. – Понесли свої пастки. Тут, у лісі, в них вже попалося трохи звірини. Тепер браконьєри позабирали пастки на той бік річки. У них є човен та невеличкий гумовий понтон.
Я зірвався з місця.
– Треба їх затримати, – шепнув я Теллеві, – не дати їм від'їхати. Або може… – я подумав, що міг би догнати браконьєрів на своєму «самі».
Хлопець заперечливо похитав головою.
– Вони озброєні. Ми роздивились – у них рушниці.
Я зрозумів Телля. Якби браконьєри побачили, що ми хочемо догнати їх чи стежимо за ними, то, мабуть, стріляли б. Не можна наражатися на таку небезпеку.
– Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, – розповідав мені Телль. – Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
– Навіщо їм отой понтон? – здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
– На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
– Не витримаю, справді не витримаю, – повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
– Що ти зробив, Теллю? – здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
– Не поцілив! – вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
– Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
– Понтон потонув! Потонув! – Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
– Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! – вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Залічка підозрює. – Анонімний лист. – Чи ви справді детектив? – Пан Король рибалить. – Родовід людини. – Пралюдина, чи пітекантроп. – Гарцери в засідці на браконьєрів. – У гостину до Скалбани. – Де зник рибалка? – Череп, знайдений у бункері. – Тривога пані Пілярчиковоі.
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.