Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Захопився «Осягненням історії» Тойнбі — актуальні розділи про розкол у душі, архаїзм, футуризм і «відстороненість». Якось мало й неглибоко замислювався над тим, що жити довелось у період розпаду цивілізації — чергового розпаду, чергової цивілізації. Тоталітарна божевільня-імперія, у якій випало народитися, щосили створювала ілюзію своєї вічности і непорушности; і хоча надлам уже відбувся — бо ж чим пояснити майже загальну зневіру в комуністичних гаслах, обіцянках і нормах ще за шкільних моїх часів, — та все ж тоді це здавалося тріщиною в «окремо взятій державі», а книжки і радіоголоси, які так чи так продиралися крізь «залізну завісу», створювали ілюзію іншого плану — що десь там, у тридев'ятому царстві, існує нерозколотий, суцільний Захід, із ніг до голови просякнутий живою культурою, де всі без винятку знають напам'ять Рільке й Еліота, день і ніч слухають Шенберґа, Стравинського та Кейджа, у проміжках між цими похвальними заняттями бігаючи до ґалерей, щоб помилуватися Бройґелем, Сезанном і Далі… Звідки нам було знати, що цей розкол — тотальний, всесвітній, що Еліот і Вулф були якраз свідченнями його, так само як Кафка, Джойс, Рільке тощо, і що відбувся він років зо двіста тому, і що тріщина вже перетворилася на прірву, і що це не політична, а духовна (бездуховна) реальність, з якої нікому нікуди не вдасться подітися, а головне — що це черговий розкол, що так уже було не раз — і повсюди; звідки нам з нашою таємною дитячою вірою в напівзабороненого, осміяного, обпльованого Христа, з нашими підпільними хрещеннями і великодніми пиятиками було знати, що християнство — історична релігія, яка виникла приблизно в ось таких сутінках, як наші, у мороці гетсиманських ночей і римських катакомб, що це одна з можливих релігій, так само розколота й покраяна сама в собі на безліч галузей, кожна з яких прагнула бути єдино істинною, — але Царство, яке розколеться в собі, не встоїть… Ми хапалися за соломинки — за все, що не було комуністичним і безбожницьким; ми гадали, що це тільки нам не пощастило і ми втрапили до пастки, а все було набагато зловіснішим і безвихіднішим, тому що ми опинилися в «людині», порятунок від якої тепер існував тільки в смерті. Хто допомагав нам, коли ми молилися, якщо Бог на той час уже пішов звідси або й помер? Цей худий, виснажений іудей, пришпилений, наче метелик у колекції? Чия це колекція — Ісус, Будда, Заратустра, Магомет тощо?

І чому більше нікому після них не вдавалося пробити цей мур стану безбожности? Адже і Ніцше, і Торо, і Шевченко, й інші поети та філософи мали безсумнівний склад характеру пророків, провидців, герменевтів-посередників між Богом і людиною; чому ж їм не вдалося повторити повернення Бога, якщо це вдавалося тисячоліттями — від єгипетських жерців до сибірських шаманів?