Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— В цьому й уся біда!.. — посміхнувся Попазу. — Я вважаю, що шпигун розправився з водієм раніше, ніж той встиг зв'язатися з другим відділом.
— Це важко допустити! — заперечив Уля.
— Чому?
— Бо я не бачу того, що могло б йому перешкодити зараз піти до другого відділу.
— Зараз… Усе залежить від того, як розуміти це слово. Коли хтось відкладає справу на другий день, то це вже не «зараз». Не можна сказати «зараз» і тоді, коли минула година. Але якщо ти виконуєш якесь завдання, скажімо, через чверть години, то хіба це не «зараз».
— Все залежить від терміновості цього завдання. Іноді навіть хвилина важить багато.
— Ти маєш рацію! Смерть бідного Пантелімона є доказом цього. І все-таки я залишаюсь при думці, що він просто не встиг повідомити другий відділ. От подумай. Вбивця, стріляючи в нього, ризикував життям. Адже ні місце, ні час не підходили для цього. І все-таки він рискнув? А чому? Напевне, в нього не було іншого виходу.
— Якщо це так, то, значить, Пантелімон дізнався про діяльність шпигуна до своєї смерті.
— Звичайно.
— Мені здається, що його вбито саме тоді, коли він заходився лагодити мотор. Хіба ні?
— Авжеж!
— То невже він не розумів, що треба спершу піти в другий відділ…
— Ти, брате, не знаєш шоферів! Я певен, що Пантелімон, прикро вражений поломкою, вирішив за всяку ціну знайти пошкодження. Це ж професійне честолюбство, і тільки!
— Коли я правильно вас зрозумів, він міг зробити це своє відкриття в дорозі!
— Нарешті ти збагнув!..
Уля не без подиву визнав, що припущенням молодшого лейтенанта Попазу не слід нехтувати, і вирішив обміркувати все на самоті. Однак зараз він прийшов сюди з іншим наміром.
— Скажіть, Пантелімон добре розбирався в машині?
— Це був чи не найкращий шофер у колоні.
— Як же тоді пояснити те, що він не знайшов пошкодження?
Попазу поблажливо посміхнувся:
— Мотори, друже, до деякої міри схожі на людей. У них теж є свої примхи.
— Це ще не пояснення.
Молодший лейтенант тільки знизав плечима.
— Принаймні вам хоч відомо, що зіпсувалось?
— Ось тому я й кажу, що мотори, як і люди, мають свої примхи. Уявіть собі, другого дня цей мотор одразу завівся. І працював чудово!
— Справді?
— Так. І це не вперше трапляється. Тебе не дивує?
— Умгу! Я не знав, що й мотори теж вередують.
— Можеш глузувати, але таке буває. Однак чи не досить про це? Вже обридло…
— Звичайно!.. — погодився з ним Уля, зрозумівши, що Попазу більш нічого не скаже. Вони поговорили ще про фронтові вісті, спробували визначити, коли закінчиться війна. А тоді почали згадувати колишнє життя — один в Парижі, а другий — в Бухаресті.
Порозмовлявши з півгодини, Уля піднявся.
— Жаль, але мені ніколи. Боюсь, перепаде вже від капітана Смеу…
Попазу провів його аж на вулицю.
— Випаде вільна хвилинка, заходь. Бачиш, як я живу. Від ранку до вечора тільки й лаюсь з шоферами. Ні до кого й заговорити. Скоріше б уже кінчалась війна. В печінках сидить оця служба…
ПРИГОДА КАПРАЛА-ТЕТЕРІСТА УЛІ МИХАЯ
Попрощавшись з молодшим лейтенантом Попазу, Уля Михай поспішив до штабу. Але пройшовши з півдороги, він знову помітив ту саму молодицю.
Довго не думаючи, завернув у провулок, щоб вийти їй назустріч. Не бажаючи показувати, що зробив це зумисне, почав уважно придивлятися до хат, наче когось шукаючи.
Жінка, угледівши Улю, наддала ходи. А коли порівнялася з ним, то більше жестами, ніж словами, запитала:
— Що ти тут видивляєшся, солдате?
Уля здивовано звів брови, наче щойно побачив її, і відказав:
— А чи не здається тобі, молодичко, що це вже занадто?..
Незнайомка збентежилась.
«От чортовиння! — подумав Уля. — Вона, мабуть, не чекала, що я розмовляю по-угорськи. Невже ця красуня й справді шукає тільки любовної розваги».
Капрал ладен був відкараскатися од неї. Проте жінка підступила впритул, — її тугі груди вже торкнулися Улиного плеча, — і пустотливо мовила:
— І чого ти комизишся? Коли питаю, значить, хочу помогти тобі.
— Спасибі, гречна молодичко. Тільки я не знаю, чи зумієш. Я розшукую, як то кажуть, голку в скирті сіна. Виглядаю одну красуню. А розшукати дівчину в цьому селі, не знаючи ні її імені, ні хати, — це все одно, що шукати голку у скирті сіна.
Молодиця весело засміялась: