Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— А вона краща за мене?
Уля відступив крок назад, наче бажаючи розгледіти її.
— Сказати правду? — лукаво посміхнувся.
— Авжеж.
— Вона гарніша…
В голосі жінки почулися глузливі нотки:
— Брешеш! В цьому селі нема вродливішої за мене. Запитай кого хочеш… Ех, та хіба я не бачу, що тобі заманулося пожартувати. Ну, й баламут же ти, солдате!
— Ні, я кажу правду! — заперечив Уля.
— Хай навіть та вродливіша. Але ж до кого лежить більше твоє серце?
— До неї.
— А Катуска тобі не подобається?
— Я мушу спершу її побачити… Хто ж це Катуска?
— Я, — зайшлася молодиця голосним сміхом.
— Гм! Хіба я знаю? Ти гарна… Але нещасний той чоловік, який покохає тебе.
Катуска знову засміялася:.
— Чому нещасний? Він ніколи не пожалкує…
— Я вважаю, що чоловіки мусять обходити тебе десятою вулицею. Мені вже самому аж моторошно…
— Ну, й полохливий ти, солдате!
Вона підступила так близько, що Уля відчув її гаряче дихання і теплоту молодого жіночого тіла.
— Я боюсь тільки таких вродливих жінок, як ти, Катуско.
Вона взялась крутити ґудзик його кітеля.
— Ну, не бійся, не з'їм я тебе. — А потім тихенько додала: — Ти ж мені подобаєшся, солдате!
«Щось цього не видно по твоїх очах, голубко!» — подумав Уля. Однак вголос цього не сказав. Погладжуючи її голу мускулясту руку, перепитав з удаваним недовір'ям:
— Невже це правда, Катуско?
— Тоді навіщо, ти думаєш, я чотири дні ходжу за тобою слідом? Клянусь, я тебе покохала з першого погляду. А ти й не помічав мене. Ох, і гнівалась я!.. А зараз ти мій, не відпущу тебе до тої дівчини. — Взяла Улю під руку і схилилась йому на плече.
— А що, коли хтось розкаже твоєму чоловікові?..
— Немає в мене чоловіка!
— Хіба ти не заміжня? — здивувався капрал.
— Зараз ні!
— Мабуть, розійшлася?
— Не повернувся з Росії.
— Це ще не все… От скінчиться війна, і він прийде. Таке траплялось і в ту війну…
— Мій не повернеться. Серцем чую!.. — Блиснула якимсь дивним поглядом, а тоді посміхнулася — Чекати, поки скінчиться цінна? Та мені зараз потрібен чоловік. Розумієш?
— Коли лише в цьому справа!.. Але ж у селі, мабуть, нема такого молодця, якому б ти не закрутила голову.
Катуска глузливо посміхнулася:
— В селі! Та тут зосталися самі діди і шмаркачі. Всіх, хто може тримати рушницю, забрали. Та й мало того, щоб він був у штанах. Чоловік мусить ще подобатись.
— Ти хочеш сказати, що покохала мене?
— Чого ж тоді я бігаю за тобою, дурненький?
— Добре, Катуско! Вірю тобі…
— А прийдеш?
— Коли?
— Ввечері! Я ждатиму біля воріт…
І, навіть не чекаючи його згоди, попростувала до шосе. Уля рушив за нею.
— Ти ж не сказала, де живеш…
— А я ще не пішла. Хочу показати тобі дорогу.
На шляху молодиця взялася пояснювати:
— Бачиш он ту хату під черепицею? Трохи далі, праворуч, є вуличка. Підеш нею — і крайня хата, на правому боці, моя. Не забудеш?
— Не турбуйся, чекай… Неодмінно прийду.
— Ну, мені час… Я ще не зготовила батькові обід.
— А він живе з тобою?..
— Так. Тільки ти не бійся. Тато лягає разом з курми. Та й добрий він у мене. Отже, домовились. Я чекаю тебе біля дев'ятої. Тільки не спізнюйся, а то прогніваюсь.
Молодичка озирнулась навколо і, зіп'явшись навшпиньки, поцілувала Улю в уста. А тоді побігла геть.
Вечір був темний і холодний, — місяць ще не зійшов. По шосе без упину проїжджали підводи з боєприпасами. Скрип їхніх немащених коліс нагадував монотонний жалібний стогін.
Уля Михай, не поспішаючи, прямував шляхом. Почуття неспокою не покинуло його й досі. Навпаки, йдучи на побачення до Катуски, хвилювався ще більше. Щоправда, він вжив деяких заходів. Насамперед, роздобув пістолет. Не можна ж іти на побачення з гвинтівкою за плечима. Крім того, Уля познайомився, правда, дуже побіжно з місцевістю. Посеред села, що тяглося обабіч шляху, височів костьол, збудований ще в вісімнадцятому столітті. Дзвіниця знаходилась на найвищій вежі, до якої можна було добратися лише крутими сходами.
Священик зрадів, що румунський солдат, який до того ж говорить по-угорськи, хоче оглянути церкву, і дозволив навіть піднятися на дзвіницю, порадивши капралу помилуватися селом згори. Сам він уже підстаркуватий для того, щоб супроводжувати гостя…
Проте Улю цікавила не краса навколишніх краєвидів, він у першу чергу став вишукувати оселю Катуски. І знайшов її не без труднощів, — скособочену убогу хатину з пообвалюваними стінами. Провулок стрімко спускався в яр, який дугою облягав село з південного сходу. До нього збігали хисткі дерев'яні східці, що не мали навіть поручнів.