Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Я не розумів, що діється; щовечора задавав одне і те ж питання «чому?»; щоранку на твій абонемент кидав свіжого листа зі своїм відчаєм і щодня наражався на ворожу порожнечу моєї скриньки. Я не знав номера твого домашнього телефону, хоча Юра на моє прохання намагався про це довідатися в організаторів премії, яку ти отримала. В мене була лише твоя домашня адреса. Але я не наважувався надіслати листа, щоб це тобі не зашкодило, щоб твій чоловік не мав зайвих підстав тобі допікати, тому я писав лише на твою абонементну скриньку, писав щодня і щодня не отримував відповіді.

Юра мені казав, щоб я заспокоївся, що це дуже банальна історія, нема чого аж так перейматися.

Я опинився в пустелі, наодинці з непорушними пісками свого розпачу, своєї самотності. Щодня я казав собі, що це розплата за мої почуття, за зраду ідей і свого шляху, що пора повертатися у звичне русло і працювати; піски мого хаосу прокидаються від тривалої сплячки рушають накочуються хвилями валунами я бачу в них зламані дерева уламки будівель випадкові кінцівки і перекошені від болю незнайомі обличчя я бачу в них синьооку дитину власної юності яка потопає в безмежній жовтавій масі вона захлинається і хвиля вриває їй рота пісок потрапляє в западини очей і темний світ темніє ще дужче піщана ріка закручує жертву в останньому вирі я бачу руку що намагається знайти порятунок я заплющую очі щоб піски мої вгамувалися з кожним роком вони забирають найдорожче з кожним роком усе більше я сиротію.