Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Справді, дуже дивна позиція, — втрутився Паррен. — Адже він мало не віддав богові душу. На мій погляд, він мусив би…
На погляд помічника генерального прокурора, який мешкав у фешенебельних апартаментах в центрі Парижа з жінкою та дітьми, влаштовував партії в бридж по суботах, плазував перед начальниками і не помічав тих, хто стояв бодай на щабель нижче за нього, «бродяга, безперечно, мусив би поводитися інакше…».
Та у самого бродяги погляд був трохи інший.
— Все-таки є правосуддя…
Ще б пак! Але ті, що тулилися попід мостами в зимові ночі, марно силкуючись сховатися від морозу за купою старих газет, ті мали свою думку про правосуддя.
— Ну, а ви, комісаре, ви розумієте його?
Він не хотів казати «авжеж»: це було б сприйнято як виклик.
— Річ у тім, що він не відчуває належної пошани до правосуддя… Крім того, він певний, що його життя не зміниться, незалежно від того, що станеться з фламандцем… Навіщо йому зайвий клопіт?
Цікаво, що сказали б вони, коли б довідалися, що колишній лікар Келлер, у якого вже були внуки, завжди носив у кишені скляні кульки, немов десятирічний хлопчисько?
— Він і досі вимагає зустрічі з консулом?
На цей раз запитання стосувалося Йєфа ван Хутте. І, зиркнувши на помічника прокурора, слідчий невпевненим голосом промовив:
— На даному етапі розслідування я, на жаль, не можу підписати ордер на його арешт… До того ж я не певний, що повторний допит дасть будь-які результати…
Що не кажи, йому не можна було відмовити в здоровому глузді!
— Отже…
Отже, як це добре знав Мегре ще до початку розмови, залишалося тільки відпустити фламандця на волю, висловивши свій жаль з приводу прикрого непорозуміння.
— Даруйте, комісаре, але становище таке, що…
— Я розумію…
Попереду було кілька неприємних хвилин. Таке траплялося не вперше, а надто коли він мав справу з людьми не дуже кмітливими.
— Прийміть мої пробачення, панове… — буркнув він, прямуючи до виходу.
— Прийміть мої пробачення, пане ван Хутте, — повторив Мегре у своєму кабінеті. Й уже іншим голосом додав: — А втім, ти розумієш, що я прошу вибачення лише заради форми. Для мене ти залишаєшся злочинцем, винним у вбивстві твого хазяїна Луї Віллемса та замахові на життя Франсуа Келлера… Можеш іти. Повертайся на баржу, там на тебе вже давно чекає жінка з дитиною. Бувай…
Йєф навіть не образився. Він лише з подивом зиркнув на комісара і простяг свою довгу руку.
— Адже кожен може помилитися, вірно я кажу?
Комісар одвернувся й одійшов до вікна. За кілька хвилин він уже поринув у поточні справи.
Протягом кількох наступних тижнів на столі в комісара з'являлися все нові рапорти, надходили нові свідчення, справа про замах на бродягу обростала новими папірцями, навіть надісланими бельгійською поліцією, але все це не могло нічого змінити.
Настало літо. Вздовж набережних рясно зацвіли каштани. Сена вже давно увійшла в свої береги, і в її рукавах зараз було важко розминутися двом баржам. Вони пропливали цілими караванами, везучи овочі, фрукти, купи шиферу, гори піску, але «Чорного лебедя» поміж ними чомусь не було.
Прогулюючись, Мегре немов ненароком інколи зупинявся під мостом Марі, де знову оселився Професор, і, вийнявши люльку з рота, коротко кидав:
— Живемо?
— Живемо.
— Рана не болить?
— Інколи паморочиться в голові…
Вони уникали будь-яких розмов про фламандця. Професор знав, що Мегре не змирився з поразкою, і Мегре знав, що Професор це знає. Їхні стосунки скидалися на якусь дивну гру.
Вона тривала до того літнього дня, коли комісар уже вкотре зупинився перед житлом бродяги, що саме обідав окрайцем хліба, запиваючи кожен кусень червоним вином.
— Живемо?
— Живемо.
Поблизу на причалі стояла баржа з бельгійським прапорцем, надзвичайно схожа на «Чорного лебедя», але з іншою назвою. Наче змовившись, обидва глянули на. неї.
— Живуть же люди, — зауважив бродяга. І, показуючи на двох малюків, що гралися на палубі, додав — А найкраще — ось цим…
Мегре пильно подивився на нього, відчуваючи, що зараз бродяга скаже щось важливе.
— Складна річ — життя… — провадив той далі. — І жити всім стає дедалі тяжче…
— Вмирати теж нелегко…
— Тому ніхто не має права судити… Люди не винні.
Вони розуміли один одного.
— Спасибі, — просто сказав комісар, тепер йому все було ясно.
— За що?.. Я нічого не сказав.
І голосом фламандця промовив:
— Вірно я кажу?
Він справді нічого не сказав. Він не хотів нікого судити. І відмовлявся бути свідком…