Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
На порозі з'явилися страховий агент та його заїкуватий друг, що їх привіз Ляпуент, одірвавши від партії в белот. На Гійо був той самий плащ, що й у понеділок.
— Це вони приїздили в червоній машині?
— Не знаю… Одна річ бачити людей на темній набережній, інша — в кабінеті…
— Вони цілком відповідають тому, як ви їх змалювали.
Йєф невиразно мотнув головою.
— Вони справді були того вечора в порту Селестен. Месьє Гійо, скажіть, що ви там робили?
— Ми з'їхали по спуску до самого берега…
— А далеко цей спуск від мосту?
— Метрів за сто з гаком…
— Внизу ви зупинили машину?
— Еге ж, месьє.
— А далі?
— Далі ми вийшли з машини, підійшли до багажника й дістали собаку.
— Він був важкий?
— Ого! Важчий за мене — сімдесят два кіло! Місяців зо два тому я зважував його у м'ясника.
— Біля набережної стояла на причалі баржа?
— Так.
— Отже, ви взяли свій лантух і понесли його до мосту Марі?
Ардуен роззявив був рота, щоб заперечити, але тут, на щастя, його випередив страховий агент.
— Чого б це ми йшли до мосту Марі?
— Спитайте ось у цього добродія.
— Він бачив, як ми йшли до мосту?
— Ні, але він бачив, як ви поверталися звідти повз його баржу.
Друзі перезирнулися.
— Як же ми могли повертатися повз його баржу, якщо ми кинули лантух у воду, не доходячи до баржі?
— Ви чуєте, Йєф?
— Я вже чув ваші вигадки, тепер послухаю їхні вигадки… Прийде ще хтось — почуємо нові вигадки… Тільки не знаю, при чому тут я?
— Котра була година, месьє Гійо?
Тут Ардуен вирішив узяти реванш за тривалу мовчанку.
— Пі… пі…
— Пів на дванадцяту, — договорив Гійо. — За двадцять до дванадцятої ми вже сиділи в кафе на вулиці Тюрен.
— Зараз ви приїхали машиною? Червоний «Пежо»?
— Так, у мене машина червоного кольору, «Пежо чотириста три».
— І в номерному знаку є дві дев'ятки?
— Сім тисяч дев'ятсот сорок дев'ять, Л-Ф сімдесят п'ять. Якщо вам потрібні права…
— Пане ван Хутте, ви не бажаєте спуститися до двору й опізнати машину?
— Я бажаю, щоб мене одвезли до моєї родини.
— Як ви можете пояснити ці розбіжності в свідченнях?
— Пояснювати — ваша справа. Не моя.
— Ви знаєте, в чому ваша помилка?
— Моя помилка в тому, що я витяг із води цього голодранця.
— Ви робили це не з власної волі.
— Як це не з власної? Виходить, я лунатик! Як же інакше я міг би…
— Ви просто були змушені це зробити!.. Адже він кричав! Віллемс — той був спокійніший: од холодної води його, видно, схопили корчі… А тут вам не пощастило, хоча із обережності ви спочатку оглушили Професора… Ви були впевнені, що він мертвий і, в кожному разі, вже не вибереться з води… Уявляю, як вас засмутили його зойки! Тим більше, що їх почув ваш сусіда з «Пуату». Він бачив вас на палубу баржі, і ви знали, що він вас бачив… То ви й заходилися рятувати свою жертву…
Йєф лише стенув плечима.
— Ваша помилка в тому, що, рятуючи власну шкуру, ви хотіли кинути тінь на інших — і заплуталися в брехні!
Страховий агент та його друг, вражені цим монологом, спантеличено лупали очима. Тільки тепер вони второпали, що тут на карту поставлено життя людини.
— Неправда, що об одинадцятій тридцять ви длубалися в моторі… Ні! Коли б ви були в трюмі, то не побачили червоної машини… А так ви бачили все, навіть те, як вони кидали у воду собаку… Потім ви вирішили скористатись з цього, щоб обдурити поліцію і звести наклеп на чесних людей…
— Кожен може казати, що йому заманеться… Ви вигадували одне, вони вигадують друге…
Мегре знову відчинив двері.
— Зайдіть, месьє Гуле…
Це був орендатор «Пуату», якого теж привіз Ляпуент.
— О котрій годині ви почули крики на річці?
— Приблизно опівночі…
— А точніше?
— Не скажу…
— Ну, все-таки, як ви гадаєте, вже було пів на дванадцяту?
— Було більше… Коли все скінчилося, тобто коли потерпілого знесли на берег, було пів на першу, це може підтвердити поліцай… По-моєму, він записав час у себе в блокноті… А тривало все це щонайбільше хвилин тридцять…
— Ну, що ви на це скажете, ван Хутте?
— Я вже своє сказав.
Це не порушувало усталених традицій. Інколи за ніч змінялося до чотирьох поліцаїв, які ставили запідозреному приблизно однакові запитання, але кожен під іншим кутом зору, намагаючись таким чином подолати його опір.
— Алло! Комутатор? З'єднайте мене з пані Мегре…
Вона ще не лягала.
— Можеш на мене не чекати…
— Я відчуваю, як ти втомився… Що, важко?
І справді настрій у Мегре був досить пригнічений.