Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Костел виглядав, може, не так велично й ґотично, як, наприклад, у Городку чи Дрогобичі, але дуже надійно. Сховатися поза містом на цій рівнині не було де, ні від турків, ні від волохів, тому ховалися в мурованих святинях, хоча рідко це було раціональним рішенням, радше ірраціональним, бо коли нападникам вдавалося вибити двері, то гинули всі, від старого до малого. Але вкупі, в молитвах, смерть не видається марною. Найбільшої масакри Нове Місто зазнало від війська Хмельницького. Люди сховалися в костелі, все місто. Козаки вибили двері і познаходили навіть тих, хто сховався у вежах та на горищі. Кров протекла звідти і навіть через два століття її сліди було ще видно. Чи не кожен оборонний костел в Галичині пам’ятає Хмельницького, ту нечувану жорстокість, з якою християни нищили християн. Залишилися сліди від гарматних ядер і прихована в радянські часи правда, яку ніхто не наважувався розповідати. Чутки линули швидко, і громади міст незалежно від конфесії об’єднувалися проти «визволителів». Де я тоді могла думати, що через кілька років ми з острахом чекатимемо війни з Росією. Якщо в Хмельницького було крім особистої образи ще якесь політичне виправдання, то тепер ми маємо справу з патологічним бажанням стерти Україну з лиця землі.
З Нового Міста походять дві непересічні персони. Гуманіст Лукаш з Нового Міста, автор першого підручника з епістолографії, що навчався у Яґеллонському університеті, магістр вільних мистецтв, який закликав до гармонії душі й тіла. Під кінець життя він повернувся до Нового Міста, займав громадські посади, бо довгий час служив у Любліні писарем. Рідко хто з гуманістів повертався додому, а от Лукаш повернувся.
І ще Бенедикт Гербест (1531—1593), богослов, викладав у Познанському університеті, був ректором міської школи у Львові і як єзуїт надавав великого значення навчанню. Він поділив учнів на класи і ввів розклад занять. А ще полемізував з Герасимом Смотрицьким на теми унії. Ясна річ, особа не цікава для українських науковців, яких досі відштовхують конфесійна приналежність та мова історичних осіб. Насправді Гербест — це латинізована форма прізвища Зеленський чи Зелінський-Гербертус Неаполітанус. Можна подумати, що Бенедикт був з Неаполя. А насправді з маленького містечка біля Добромиля. Ні Лукаш, ні Гербест не з’явилися з нічого. Вони отримали першу освіту в школі Нового Міста, так званому літературному братстві, що існувало з 1511 року, і звідти вирушили зі своєю просвітницькою місією.
Власне, Гербурти, що прийшли з Моравії в часи князя Лева Даниловича, теж були Зелінськими, на що вказує і колір їхнього герба, тобто це теж латинізоване прізвище. Але Гербурти не залишили по собі нічого видимого в теперішньому Новому Місті, бо воно належало їм короткий час — у XV ст. Втім, думаю, що і батько Гербурта Ян Гербурт, і його син контактували з місцевою культурною елітою. Колись я знайду докази цих стосунків.
Ми побачили через дорогу від костелу знищену стару споруду, в якій хтось доживав віку, певно, колишню плебанію і заразом парохіальну школу. Коло неї крутилася жовта собака, яку ми пригостили, але вона була дуже налякана, напевно, всі її кривдили. Бувають такі собаки, яких всі ненавидять лише за те, що вони приводять цуценят. У такому великому світі для них немає місця. Мені враз стало неприємно, та й день був похмурий, люди потрохи збиралися на зупинці. У який бік не їхав би автобус, тільки б вибратися звідси. З’явився гурт підлітків, що чекали на автобус, бо уроки скінчились. Вони кричали, вищали, і на них з осудом дивилися старші жінки, що всілись на лавці, які теж кудись їхали. Але куди? Вранці зрозуміло — на базар, а після обіду? Певно, і їм було цікаво, але ми вже пояснили, що зі Львова, і перестали їх цікавити. Віз із кіньми знову їхав дорогою, той самий, і порожній. Видно, господар використовував його як транспортний засіб. На всьому лежала якась печать післявеликоднього похмілля і розхлябаності. Скоро почнуть садити картоплю і все потече в постійному руслі, а зараз життя вихлюпувало все більше людей: хтось кудись їхав, хтось когось зустрічав, а на величезних бруньках каштану повисли важкі краплі води.
Лицарі Гербурти прийшли з Моравії сімсот років тому і заснували Фельштин, який тепер називають Скелівка. Ян Щасний стверджував, що його рід живе на Русі вже чотириста років. Фельштин належав Гербуртам до 1631 року. В 1400 році це вже було поселення, обнесене муром з усіма атрибутами європейського міста. І як місто скінчився Фельштин за других совітів. Але міста не приховаєш. Нема ратуші, але є ринкова площа, двоповерхові кам’яниці, а також те, що за звичкою люди досі кажуть: Руська дільниця, Польська, Єврейська. Люди тут досі вважають себе підданими Гербуртів.