Сентиментальні мандрівки Галичиною

Але все по порядку.

То було 9 травня. Я багато разів, прямуючи до Добромиля автобусом, проїжджала через Скелівку, але так і не ступила на цю землю ногою. Що там встигнеш побачити крім занедбаного ґотичного костелу з червоної цегли і вежі! Цього разу я приїхала, щоб усе добре роздивитись, і відразу пішла до костелу св. Мартина, покровителя воїнів і пастухів, і Гербуртів, позаяк вони теж були родом з Паннонії. А це лише десяток метрів через площу. Я зайшла на подвір’я храму і відразу побачила, що до другого поверху вежі приставлена довжелезна драбина. Либонь, реставрація. Якби нікого не було, то я б полізла відразу, але навпроти сиділи якісь дядьки, що вже розпили флящину, чи тільки планували. Лізти без дозволу місцевої громади було непоштиво. Я не хотіла виглядати погано в їх очах. Пішла туди, тримаючи в руках фотоапарат, привіталась і спитала, чи можна мені залізти нагору. «Пані, — сказали мені їхні очі, — ви, либонь, несповна розуму?» Але відповіли, що можна, але небезпечно. Поки я лізла по драбині, яка хиталась, але мусила витримати моїх 40 кг з хвостиком, відчувала спиною, що ці добрі люди переживають за мене. Я боюсь висоти. Іноді в мене бувають навіть напади гірської хвороби. Але хоч ноги трохи й тремтіли, я долізла до другого поверху й побачила під ногами лише частину настилу — а решту прірва. Я подумала, що коли сюди лазять діти, то це погано. Краще б прибрати драбину. Власне, тут не було нічого цікаво, крім отворів-бійниць. Пізніше я довідалась, що оборонна вежа мала чотири поверхи, але у Першу світову верхівку зніс російський артилерійський снаряд, тому вежа зараз виглядає незавершеною, як Вавилонська. Зараз тут мешкають самі українці після етнічних чисток XX ст., яким, звісно, байдуже, до збереження полікультурного спадку, й естетичні смаки у них специфічні. Я ще не здогадувалась, які сюрпризи мене чекають далі. Я навіть вибралася по балці на третій ярус і визирнула у віконце. Дядьки, звісно, чекали мого щасливого повернення чи падіння. Пару разів мене хитнуло і я вирішила не жартувати із власним життям. Крім сухого дерева і поперечки зі слідами мотузки від дзвону, тут не було нічого. Внутрішні сходи давно вже пішли в небуття — їх прибрали. Я зійшла вниз і полізла в дірку на першому ярусі — темне приміщення, захаращене рештками меблів і наочною агітацією часів радянської школи, бо школа була поруч. Ліхтарика в мене не було, я його й не беру у свої подорожі, точніше, завжди забуваю.