Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Коли я думаю про Стару Сіль, мене огортає дивне почуття розгубленості й провини. Я просто не знаю, що мені робити з цим розтраченим скарбом. Може, мені слід було не їхати в Добромиль, а вийти дорогою в Стару Сіль і там залишити своє серце? Бо чому все, що я бачу в Старій Солі, мене так ранить? Від моєї колишньої однокурсниці, в якої чоловік втратив мову від інсульту і яка так лагідно каже до нього «Івасю», від тих двох кошенят, які я відвезла до директора тамтешньої школи, ще зовсім маленьких, бо я мусила рятувати їх від інфекції, і не знаю, чи врятувала, від того, що сіль у Старій Солі вже скінчилась, і вітер гуде в покинутих колодязях і тунелях, від вілли «Анна», з якої зробили психлікарню… Мені так і не вдалось охопити оком усе село, хоч я й вилізла на пагорб, де цвіла шипшина і пінився бузок на чиємусь порожному осідку. Я весь час почувала себе стиснутою в материнській складці двох узвиш, бо потрапляла знову і знову сюди не сама, а з екскурсіями, і тільки один раз я відчула якесь просвітлення, коли опинилась нарешті сама і сиділа під дзвіницею церкви св. Параскеви, збудованої ще 1440 року. Не тому, що там було затишно, гарно, а тому, що в цій церкві могли хрестити, вінчати когось із моїх предків, волохів Басарабів, нащадків молдавських господарів, що володіли тут соляними криницями. Отут я відчувала себе захищеною, і все співало довкола мене літом, і дихало силою благодаті.
А решта… Решта було не моє. Коли я проїжджала вперше повз зруйнований костел, з гніздом буська довкола хреста, то хотіла зійти. Згодом мені вдалося потрапити всередину, коли почались реставраційні роботи. Прийшов служка і відчинив нашій групі.
Костел св. Михаїла всередині був моторошно прекрасний — з місцем для органу, зотлілими дерев’яними ґалереями, оголеною цеглою, незрозумілою будовою. Нутро нагадувало печеру чи лоно, з плавними, якимись жіночими лініями. Виявилось, що частину його складає каплиця св. Анни з XIII ст., а сам костел відбудовано після зруйнування його Хмельницьким. Часом я думаю, що військо Хмельницького приклало руку до зруйнування чи не кожного костелу, бо мешканці не завжди мали чим відкупитись, або не бажали. Дивна то була війна, більше релігійна, ніж визвольна. Посеред костелу було чисте місце, обтулене запонами й білими коругвами, з сучасним вівтарем для тих небагатьох римо-католиків, що пережили лихі часи XX ст.
Я бачила чимало костелів у своїх мандрах, але цей був найдивніший. У ньому було щось справді дуже слов’янське. Такий костел не могли збудувати в Німеччині, чи Франції, чи Італії. І цей бусьок нагорі. Я бачила, як поміняли дах, але гніздо все одно залишилось. Напевно, старосільські жаби мають солонуватий присмак, як вода в цих криницях. Три тисячі років тут без перерви видобували сіль, аж до середини XIX ст. Страшно уявити. Від білих хорватів до поляків. Я колись писала статтю про галицьку сіль. Історія Галичини — це історія солі. Видобутку й продажу. А ще історія випасу худоби, яку приганяли аж з Волощини.
Мій дідо знав більше, ніж знаю я. Він був славного роду, але рід розтеребився, поринув у непам’ять. Басараби досі живуть в Старій Солі. Але мені чомусь страшно зазирати в цю колиску.
Колись Мирон Іваник показав мені, проїжджаючи віллу Анни, сецесійний будиночок вбік від траси, з перекособоченим флюгером, дуже легкий і ошатний. Це нібито місцевий поляк-багатій побудував його для своєї коханки в 1911 році. Мирон розповів те, що ніколи не розповіли б мешканці Старої Солі, й про що я не читала у товстому збірнику, присвяченому Старій Солі, виданому за гроші іншого багатія, «нового» українця. У 1939 році родину поляків, що мешкала у тій віллі, виселили. Не знаю, про яку жінку йдеться, навряд чи то була та сама, але досить того, що вона покинула будинок. І поки йшла, на неї напали місцеві, зґвалтували і вбили. І певно, що тутешні люди знають, хто це був. І в кожному селі чи місті є страшні й ганебні таємниці з темних часів: Хмельниччини чи Другої світової. Все відбувалось за певним шаблоном. Я не зразу це зауважила, тільки після того, як почала мандрувати. А людям, які все життя живуть на одному місці, здається, що воно єдине і неповторне. Ну, то який сенс тоді мандрувати? Сенс є лише тоді, коли ти знаєш, що сенсу немає, але все одно їдеш. Важлива сама подорож. Ти вступаєш поміж одні й ті самі декорації — ратуша, костел, церква, замок, цвинтар, і колись ця монотонність, аж до асортименту продуктового магазину, вистрелить тобі у саме серце.