Сентиментальні мандрівки Галичиною

За якісь там кількасот метрів з’явилась обшарпана табличка «Нове Місто», а саме місто було на пагорбах і до нього ми увійшли через узвіз, наче через браму, і вийшли прямо до костелу.

У XIII ст. було село Библо, але його спалили татаро-монголи, і вцілілі мешканці поселились трохи збоку, на новому місці. Кожне село чи місто в Галичині пережило татаро-монголів, потім татаро-турків, чуму, Хмельниччину, ще турків, холеру, Першу світову, Другу світову, Голокост, перші совіти, другі совіти, і відповідно до цього чергувались культурні шари. І ще шляхетські війни. Але жменька людей лишалася, і їм не було куди йти. Як і мені. Я знаю, що ніколи не покину рідну землю. Мені вже пізно це робити. Вчора я розмовляла з сестрою, і ми обидві вирішили: «Чого бути, тому не минути». І можливо, у цьому і полягає секрет людської осідлості, бо дуже мало сіл чи міст зникли назавжди. Доки існує та чи інша цивілізація, звичайно. Це не так примітивно, як я описую. Існує певний механізм збереження соціуму. І хто зна, чия то жертва: тих, що пішли, чи тих, хто залишився.

А справа була ратуша. Не стара, початку XX ст., бо Нове Місто не було лише новим місцем, а й повноцінним містечком з магдебурзьким правом. Трохи чудернацька, з дерев’яною вежею, незграбна, але дуже велика, бо не губилася навіть на чималій ринковій площі. Клапоть стіни був помальований у яскраво-рожевий колір. Там знаходилася крамничка з предметами вбогої розкоші і потрібними речами — керамічні фігурки, вазочки, світильники, штучні квіти, лампадки, косметика, горщики під рослини, пральний порошок, пластикові відра, лазерні картинки. І ще — ритуальна крамниця. Власне, у ратушах внизу завжди були крамнички. В одній, кажуть, торгував п’явками найбідніший єврей. Євреїв тут було до Другої світової майже триста чоловік. Вище на дверях здалеку було видно висячі замки. Звісно, бібліотека теж зачинена. Як і всюди. А сільрада, до якої належать і Боневичі, що, певно, ніколи не падали так низько за всю історію, бо тепер не мають навіть власного війта, чомусь була не в ратуші, а в будинку на площі. Раніше я зауважила таке саме в Журавному, про яке ще напишу. Як на мене, то це приниження статусу міста, що мало колись магдебурзьке право, а тепер стало селом.