Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Сентиментальні мандрівки Галичиною
Сентиментальні мандрівки Галичиною - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Сентиментальні мандрівки Галичиною

Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:

У подорожніх нотатках «Сентиментальні мандрівки Галичиною» лауреата Шевченківської премії 2010 р. Галини Пагутяк більше емоцій, ніж інформації. Можливо, не всім сподобається, як вона описала їхню малу батьківщину, але це те, що побачили її очі й відчуло серце за короткі відвідини.
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42 ... 90
Перейти на страницу:

За якісь там кількасот метрів з’явилась обшарпана табличка «Нове Місто», а саме місто було на пагорбах і до нього ми увійшли через узвіз, наче через браму, і вийшли прямо до костелу.

У XIII ст. було село Библо, але його спалили татаро-монголи, і вцілілі мешканці поселились трохи збоку, на новому місці. Кожне село чи місто в Галичині пережило татаро-монголів, потім татаро-турків, чуму, Хмельниччину, ще турків, холеру, Першу світову, Другу світову, Голокост, перші совіти, другі совіти, і відповідно до цього чергувались культурні шари. І ще шляхетські війни. Але жменька людей лишалася, і їм не було куди йти. Як і мені. Я знаю, що ніколи не покину рідну землю. Мені вже пізно це робити. Вчора я розмовляла з сестрою, і ми обидві вирішили: «Чого бути, тому не минути». І можливо, у цьому і полягає секрет людської осідлості, бо дуже мало сіл чи міст зникли назавжди. Доки існує та чи інша цивілізація, звичайно. Це не так примітивно, як я описую. Існує певний механізм збереження соціуму. І хто зна, чия то жертва: тих, що пішли, чи тих, хто залишився.

А справа була ратуша. Не стара, початку XX ст., бо Нове Місто не було лише новим місцем, а й повноцінним містечком з магдебурзьким правом. Трохи чудернацька, з дерев’яною вежею, незграбна, але дуже велика, бо не губилася навіть на чималій ринковій площі. Клапоть стіни був помальований у яскраво-рожевий колір. Там знаходилася крамничка з предметами вбогої розкоші і потрібними речами — керамічні фігурки, вазочки, світильники, штучні квіти, лампадки, косметика, горщики під рослини, пральний порошок, пластикові відра, лазерні картинки. І ще — ритуальна крамниця. Власне, у ратушах внизу завжди були крамнички. В одній, кажуть, торгував п’явками найбідніший єврей. Євреїв тут було до Другої світової майже триста чоловік. Вище на дверях здалеку було видно висячі замки. Звісно, бібліотека теж зачинена. Як і всюди. А сільрада, до якої належать і Боневичі, що, певно, ніколи не падали так низько за всю історію, бо тепер не мають навіть власного війта, чомусь була не в ратуші, а в будинку на площі. Раніше я зауважила таке саме в Журавному, про яке ще напишу. Як на мене, то це приниження статусу міста, що мало колись магдебурзьке право, а тепер стало селом.

Нове Місто осторонь від великих шляхів, і коли виїжджаєш з нього, довгий час їдеш вбогою рівниною без нив, з поодинокими рідкими гайками, що просвічують наскрізь. Таке відчуття, що ця земля не в Галичині, а якась нічия.

Зате Нове Місто з видолинками, річкою Вирвою, старими міськими будинками, будками, що були колись єврейськими крамничками, навіть в цю ранню весняну пору, живе і барвисте, і навіть більш старожитнє, ніж Добромиль. Село, з якого їздять на роботу, яке вже погодилось з тим, що нічого доброго не буде, а відтак живе ощадно й тихо. Кілька разів проїхала підвода, за якою біг песик. Ще ніхто не працює, помалу відходить від Великодня, і люди якісь відсторонені й розгублені, бо ж нема до чого приліпитись, то вони імітують якусь діяльність. Ми спитали в якогось чоловіка, коли буде автобус в бік Самбора, бо ж треба встигнути додому. Не дай Боже лишитися в такому глухому закутку, де немає нікого знайомого. Колись моя дочка не могла виїхати з Добромиля вже о 6-ій вечора, і я мусила видзвонювати знайомим, щоб прийняли її й Томека на ніч. Дядько нам сказав. Ми мали в запасі годину чи більше і подались до костелу святого Мартина, відреставрованого поляками, ошатного, обгородженого. Навіть оборонні вали тут збереглися. Костел був з початку XVI ст., і будували його не Гербурти. Але від нього видно ту ж Сліпу гору із замком Гербурта, бо ж до Боневич рукою подати. Наші костели зачинені, але в багатьох є решітка, через яку можна заглянути всередину, а вже на ніч замикають ковані двері. Можна було б пошукати ксьондза, але ми посоромились. Для цього треба мати поважніші підстави.

1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42 ... 90
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)