Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Роман про Гербурта мені не приснився, я його вигризла зі скелі, об яку перед тим билась головою, нездатна подолати в собі сумніви, занижену самооцінку, розпач від безсилля, і ту резервацію, в яку мене прагнули загнати. І написала його не для того, щоб відкрити Яна Щасного читачам, врятувати від забуття, а щоб зафіксувати цей процес від співпереживання до солідарності. Кожен з нас обирає свій шлях і має право укладати своє життя, не питаючи ні в кого дозволу. Інакше, життя просто не має сенсу. Кероване життя, або, як тепер кажуть, маніпульоване. Я потрохи повертаюсь до природнього егоїзму, а не відходжу у затишок герметизму.
Коли я дізналась, як можна потрапити в Боневичі, село поблизу Добромиля, я ще не знала, куди їду: в Боневичі, де народився Ян Щасний, чи в Боневичі, де він помер. Для мене це було несуттєво. Я взагалі не знала, що є в тих Боневичах, крім пейзажу, який тривкіший за архітектуру. Добре, що я не чекала автобус, а пройшла ті чотири кілометри пішо, розпитавши дорогу. Я побачила інший Добромиль — польський. Вілли, вже спаплюжені євроремонтом або напівзруйновані, стару, зачинену школу, чудовий будинок пошти, я навіть зайшла туди, постояла на старовинних сходах, рештки меблевого комбінату, а далі дорога звужувалась, впираючись у плато, а з іншого боку була залізнична колія і депо.
Я належу до тих людей, які починають тремтіти й жадібно принюхуватись, побачивши вокзал, залізничну колію чи потяг, хоча ненавиджу їздити в потягах. Вперше я побачила залізницю в сімнадцять років. У Трускавці. Я ніколи не втрачаю нагоди на якійсь маленькій станції зайти в порожній зал очікування, подивитись розклад потягів, а потім вийти і постояти на пероні. Є в цьому щось схоже з відвідинами язичницького храму. Серце завмирає до того, що сама твоя присутність у цьому місці робить тебе причетною, а, отже, не випадковою особою. Я кожного разу дивуюся з цього щедрого привілею. Адже в музеї чи театрі, чи адміністративній будівлі тебе зупинять і спитають, що ти тут робиш. А вокзал — це наче портал у паралельний світ. Для цього потрібні лише відвага і бажання.
Вперше я це відчула, коли о 5-тій ранку зійшла разом з однокурсниками в Коломиї і побачила годинник на пероні, круглий, з величезними цифрами, що висів на стовпі, а до стовпа була приставлена драбина і дядько переводив стрілки. Після забитого вщент вагона, дурнуватих пустих веселощів я вдихнула повітря тиші, і сонце позолотило перон і моє волосся. Мені здалось, що це дежавю, і що я вже не вперше живу на цьому світі.
Вокзал у Добромилі з одного боку виглядав як бомжатник. Темний і вогкий фасад із забитими дошками вікнами, і сецесійний перон з дашком на різьблених стовпчиках, викладений візерунчастою плиткою. Всередині все обвалилося, темне нутро поїла пліснява, а мародери витягли все, що було менш-більш цінне, а прохід до віконця каси завалили уламками потрощених меблів. А ліхтарі на пероні колись були газові… Колія була ще ціла. І висів розклад потягів — дві чи три електрички: Старий Самбір — Нижанковичі. Отже, тут можна сісти без квитка. Коли на залізничній станції немає квиткової каси, це означає, що самої станції вже не існує. Вона списана із книги буття. І потяг, що раз чи два на день зупиняється на ній на одну хвилину, робить це так собі, з інерції. Він може не зупинитись, тому нема чого розраховувати на нього подорожньому. Адже немає ні годинника, навіть стрілочника з прапорцем.
Я ще не раз бачитиму старі залізничні станції, але Добромильська виглядає направду постапокаліптично. У 30-х роках тут напевно прогулювалась святково вбрана публіка з отих вілл, що тягнуться від самого центру, пили лимонад, їли морозиво, когось проводжали гуртом чи зустрічали з квітами. Я не знайшла такої світлини, але бачила пікнік всередині руїн замку Гербурта і в ще не зруйнованому замку Мнішків у Ляшках Мурованих. Я чую запах тієї епохи, бо він ще не вивітрився у часи мого дитинства, коли мене іноді брали до міста, до моїх тіток, які так само любили прогулюватися у надвечір’ї в Дрогобичі чи Трускавці.