Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Сентиментальні мандрівки Галичиною
Сентиментальні мандрівки Галичиною - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Сентиментальні мандрівки Галичиною

Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:

У подорожніх нотатках «Сентиментальні мандрівки Галичиною» лауреата Шевченківської премії 2010 р. Галини Пагутяк більше емоцій, ніж інформації. Можливо, не всім сподобається, як вона описала їхню малу батьківщину, але це те, що побачили її очі й відчуло серце за короткі відвідини.
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 90
Перейти на страницу:

Роман про Гербурта мені не приснився, я його вигризла зі скелі, об яку перед тим билась головою, нездатна подолати в собі сумніви, занижену самооцінку, розпач від безсилля, і ту резервацію, в яку мене прагнули загнати. І написала його не для того, щоб відкрити Яна Щасного читачам, врятувати від забуття, а щоб зафіксувати цей процес від співпереживання до солідарності. Кожен з нас обирає свій шлях і має право укладати своє життя, не питаючи ні в кого дозволу. Інакше, життя просто не має сенсу. Кероване життя, або, як тепер кажуть, маніпульоване. Я потрохи повертаюсь до природнього егоїзму, а не відходжу у затишок герметизму.

Коли я дізналась, як можна потрапити в Боневичі, село поблизу Добромиля, я ще не знала, куди їду: в Боневичі, де народився Ян Щасний, чи в Боневичі, де він помер. Для мене це було несуттєво. Я взагалі не знала, що є в тих Боневичах, крім пейзажу, який тривкіший за архітектуру. Добре, що я не чекала автобус, а пройшла ті чотири кілометри пішо, розпитавши дорогу. Я побачила інший Добромиль — польський. Вілли, вже спаплюжені євроремонтом або напівзруйновані, стару, зачинену школу, чудовий будинок пошти, я навіть зайшла туди, постояла на старовинних сходах, рештки меблевого комбінату, а далі дорога звужувалась, впираючись у плато, а з іншого боку була залізнична колія і депо.

Я належу до тих людей, які починають тремтіти й жадібно принюхуватись, побачивши вокзал, залізничну колію чи потяг, хоча ненавиджу їздити в потягах. Вперше я побачила залізницю в сімнадцять років. У Трускавці. Я ніколи не втрачаю нагоди на якійсь маленькій станції зайти в порожній зал очікування, подивитись розклад потягів, а потім вийти і постояти на пероні. Є в цьому щось схоже з відвідинами язичницького храму. Серце завмирає до того, що сама твоя присутність у цьому місці робить тебе причетною, а, отже, не випадковою особою. Я кожного разу дивуюся з цього щедрого привілею. Адже в музеї чи театрі, чи адміністративній будівлі тебе зупинять і спитають, що ти тут робиш. А вокзал — це наче портал у паралельний світ. Для цього потрібні лише відвага і бажання.

Вперше я це відчула, коли о 5-тій ранку зійшла разом з однокурсниками в Коломиї і побачила годинник на пероні, круглий, з величезними цифрами, що висів на стовпі, а до стовпа була приставлена драбина і дядько переводив стрілки. Після забитого вщент вагона, дурнуватих пустих веселощів я вдихнула повітря тиші, і сонце позолотило перон і моє волосся. Мені здалось, що це дежавю, і що я вже не вперше живу на цьому світі.

Вокзал у Добромилі з одного боку виглядав як бомжатник. Темний і вогкий фасад із забитими дошками вікнами, і сецесійний перон з дашком на різьблених стовпчиках, викладений візерунчастою плиткою. Всередині все обвалилося, темне нутро поїла пліснява, а мародери витягли все, що було менш-більш цінне, а прохід до віконця каси завалили уламками потрощених меблів. А ліхтарі на пероні колись були газові… Колія була ще ціла. І висів розклад потягів — дві чи три електрички: Старий Самбір — Нижанковичі. Отже, тут можна сісти без квитка. Коли на залізничній станції немає квиткової каси, це означає, що самої станції вже не існує. Вона списана із книги буття. І потяг, що раз чи два на день зупиняється на ній на одну хвилину, робить це так собі, з інерції. Він може не зупинитись, тому нема чого розраховувати на нього подорожньому. Адже немає ні годинника, навіть стрілочника з прапорцем.

Я ще не раз бачитиму старі залізничні станції, але Добромильська виглядає направду постапокаліптично. У 30-х роках тут напевно прогулювалась святково вбрана публіка з отих вілл, що тягнуться від самого центру, пили лимонад, їли морозиво, когось проводжали гуртом чи зустрічали з квітами. Я не знайшла такої світлини, але бачила пікнік всередині руїн замку Гербурта і в ще не зруйнованому замку Мнішків у Ляшках Мурованих. Я чую запах тієї епохи, бо він ще не вивітрився у часи мого дитинства, коли мене іноді брали до міста, до моїх тіток, які так само любили прогулюватися у надвечір’ї в Дрогобичі чи Трускавці.

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 90
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)