Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Яким страшним і занедбаним не виглядав вокзал у Добромилі, як не витріщалися на мене з густих бур’янів привиди, мені вдалося втримати в собі естетику мозаїчного перону і різьблених балок із сецесійними кронштейнами. Чи вдасться мені оживити на мить Боневичі початку XVII ст. я ще не знала. Це залежало від того, наскільки мене зачепить це місце. В жодних путівниках про Боневичі не йшлося. Я боялася, що не знайду там навіть сліду Гербурта.
Я тужно подивилась на улоговину з будинками колишнього депо і віллами, що ховались у густезних вологих і темних садах — я ще коли-небудь туди піду, але зараз мені час йти до Боневич.
Раптом за поворотом вигулькнула колія і шлагбаум з чистенькою будкою наглядача, жінкою в оранжевій блузі, рядок квітів, відчуття зовсім нереальне. Мені пригадався Екзюпері з його «Планетою людей». Коли він повертався після польотів, то бачив подібний веселий і якийсь ляльковий краєвид. Плато відходило вбік, з’явилось багато порожнечі й зеленої трави на схилах, і за мостом через Вирву, від гори Радич починалося село. Мабуть, коли ріка розливалася, в давнину в Добромиль добиралися іншою дорогою, не перетинаючи Вирву.
Село було невелике, хат мало, наче їх випололи, і все якесь плоске. Вдалині блищала новісінька церква, я ще бачила її в Інтернеті, мурована, в стилі московського патріархату. Тепер такі церкви домінують майже всюди замість лагідних старовинних храмів, обсаджених липами. На подвір’ях нових церков відчувається уже естетичний смак жіночок, що попрацювали в Італії, — фонтани, статуї богородиці, відлиті з гіпсу чи в Польщі, чи у Львові, часом розмальовані, часом ні, альтанки, каплиці, екзотичні кущі і надмір пластикових квітів та електричних гірлянд. Люди щиро пишаються цим кічем, який надто контрастує з розбитими вулицями, крихітними, завжди зачиненими бібліотеками, що тхнуть стухлістю, будинками «Просвіти», збудованими ще в 30-х роках, що вже геть прогнили, загидженими автобусними зупинками.
Я просто пішла єдиною вулицею, щоб знайти сільраду і спитати, де колись стояв дім Гербуртів, тобто замок, бо в XVI–XVII ст. двір не міг отак просто собі стояти без валів, укріплень, сторожових веж з огляду на татарів та дорогих сусідів. Місце, бо в книзі «Замки і фортеці» не було згадки про Боневичі. Але місце може багато чого сказати. Власне, я перед тим розпитувала Мирона Іваника, але він теж нічого не знав. Боневичі наче хтось стер гумкою з карти.
Я побачила якісь два будиночки з табличками і пішла туди. В одному був фельдшерсько-акушерський пункт, а в іншому бібліотека. Відчинена бібліотека в галицьких селах — дивовижа. На вікні завжди записочка «Поїхала в…», хоча це неправда. Ніхто нікуди не їздить. Так було ще в часи мого дитинства. Але тут ситуація виявилась нестандартною. В бібліотеці була молода жінка, яка зразу мені повірила. Я ще привезла з собою книжку в подарунок, подивилася вбогу бібліотеку, фонди якої не поповнювались бозна-скільки, і спитала, де що було. І від неї дізналась, що є руїни друкарні Гербурта, і є підземелля, тільки все дуже заросло, але вона зараз мене відвезе. Не встигла я отямитись, як ми вже сіли в стару машину і поїхали в інший кінець села.
В страшних бур’янах стояли три поколупані стіни, ближче до річки. Викладені з каміння, без сліду тиньку. То мала бути друкарня Яна Щасного Гербурта, де він видавав істориків Яна Длугоша, Станіслава Оріховського, Вінцентія Кадлубку, а також інші книги, в тому числі «Науку Добромильську». Через рік я сидітиму в колишній Ленінській бібліотеці в Москві й триматиму в руках деякі з цих книг, якими, можливо, ніхто й не цікавився до мене. А потім у Львові в бібліотеці Стефаника дозбируватиму те, що залишилось. В «Анналах» Станіслава Оріховського я знайду коментарі Гербурта, вдруковані у текст.
— А звідки ви знаєте, що то друкарня?
Бібліотекарка знизала плечима.
— Кажуть, на неї накладено закляття. Бо знайшлися у нас три алкоголіки, пробували розбирати, а потім один повісився, один скоро вмер, а ще одного вбили. А он там у бур'яні через стежку — підземний хід, можна конем їхати.
Трохи далі стриміла висока червона будівля. То були рештки колишнього панського фільварку, щонайдалі кінця XIX ст. Такий собі палімпсест, наполовину зішкрябаний. Але будівля друкарні була дуже старою. Невже там працював мандрівний друкар Ян Шеліга? Далі тягнулась галявина, по периметру обсаджена чудовими старими липами, як у нас в Урожі, а далі вже поля.